Читати книгу - "Голова Дракона, Леонід Михайлович Тендюк"

Кокосових пальм більше не стрічали, а нашу макаку ніби підмінили, і вона стала якась невпізнанна: то вередлива, то задумлива або ж грайлива. Часто отак, із доброго дива, прожогом кидалася від нас на ліану і зникала у верховітті. Навіть на голос Альфреда не озивалася.

— Скільки мавпу не годуй, а вона в джунглі дивиться, — переінакшивши прислів'я про вовка, сказав я.

— Нікуди витівниця не дінеться — нехай трохи пострибає,— відповів на це Кім Михайлович.

І Чао дострибалася.

Одного разу вернулась із верховіття з подряпаною мордою. На лапах теж виступила кров.

— Чао, де ти шалалася? — запитав Заєць, ніби й справді макака йому могла зізнатися.

Розгадка прийшла сама по собі через кілька днів. На ліані, по якій спускалася наша мавпа, ми угледіли справжнє чудо-юдо: довгий пухнастий хвіст, ще довші, з химерним — покруч та й годі! — середнім пальцем руки; пронизливий погляд допитливих очей дивився просто в душу.

Звір був невеликий, можливо, трохи більший за кота, але руки його, особливо пальці, непропорційно довгі, вражали.

У лісах Мадагаскару є напівмавпа — лемур-руконіжка, або, як ще звуть того мавпячого родича: ай-ай. Він справді має довжелезні пальці, якими з-під кори дістає личинки жуків. Але де Мадагаскар і де Носі Мазава — лемури ж руконіжки, знали ми, живуть лише на Мадагаскарі.

Так чи інакше, нежданий гість був схожий на лемура. Він повільно спускався з Чао додолу. Втім, на землю сходити не хотів: повиснувши на ліані, зиркав на нас недовірливо.

Це була новина — до нас пристав лемур!

Наступного дня, коли ми відпочивали, над головою раптом запищало-заторохтіло. Я спросоння, нічого не зрозумівши, крикнув:

— Хлопці, напад із неба!

А таки це й був напад. Зграя мавп і з ними знайоме нам рукате чудо-юдо, шугаючи в гіллі, кидали на землю зламані галузки, кору, невеличкі червоні квіти й шишки.

Що вони від нас хотіли, ці розбишаки, чого напали? Чао загадково поглядала вгору, але від нас не йшла.

Мавпячі наскоки тривали. І в наступні дні мавпи нам просто не давали спокою. Як тільки вляжемось, вони вже тут як тут — починають бомбити.

Ліс повнився їхніми голосами, замовкали навіть дрозди.

День за днем супроводжували нас, не припиняючи витівок. І таки домоглися свого. Чао одного разу майнула у верховіття і вже більше не вернулася. Мавпяча зграя теж зникла невідь-куди.

Ми просувалися на північ.

Вам, можливо, знайоме відчуття: неначе б поряд нікого й немає, а враження таке, що хтось за вами невідступно стежить?

Це буває, кажуть, від нервового перенапруження, хоч у наші дні трапляються «ясновидці», що твердять, ніби нерозгадана, надприродна сила завжди втручається в свідомість і психіку людини. Здебільшого, «доводять» вони, це вибрики інопланетян — вихідців із неземних галактик.

Так це чи не так, одначе… Чийсь невидимий погляд зверху свердлив і обпікав, як то кажуть, мені потилицю.

Боячись змій, годі з нас і тієї анаконди, що лоскотала Зайцеві п'яти, ми спали на деревах, а прокинувшись, ішли далі. Точніше — перелітали з дерева на дерево.

Так пересуваються в джунглях довгорукі мавпи — гібони. Щоправда, по верховіттю. Вони — мешканці лісів сусіднього Малайського архіпелагу, але, як виявляється, водяться і на Носі Мазаві.

Фінка, якою ми з горем пополам прокладали стежку в гущавині, вищербилась і затупилася. Тоді-то Лота й запропонувала: підсікати хвости ліан, що приросли внизу до стовбурів, і, розгойднувшись, перелітати на них до інших дерев.

Для мене цей вид «транспорту» не новий: ще тоді, коли нас, кількох учасників експедиції на «Буревіснику» (Наташа була теж. Як вона зараз і що? О-ох!..) течія винесла на кораловий атол і зчинилася буря, я, сторчака полетівши з дерева, повис на ліані. Мене добряче погойдало, а все ж я переміг — виліз у гніздо над спіненою водою.

Отож і зараз, коли Лота простягла кінець ліани, я, схопивши його, розгойднувся і… за десятки метрів од неї перелетів на інше дерево.

Альфред спочатку боявся, а потім так навчився літати, як гібон.

Гущавина, сплетіння чагарів, крізь які важко було пробиратися, через силу долаючи кожен крок, лежали внизу, ми ж ширяли над ними, ніби на крилах.

Відстань, яку раніше проходили за день, тепер долали за кілька годин.

— Так, чого доброго, — радів Заєць, — гойднемося і, перелетівши на протилежний бік Носі Мазави, шубовснемося в океан.

— Не кажи «гоп», поки не перескочив! — порадив я.

Одного разу під час чергового перельоту з дерева на дерево я помітив, як у густоліссі майнуло щось червонаве. Мавпа не мавпа: тіло без шерсті, оголене.

Що б то могло бути? І всенький день, аж до Вечора, поки ми й просувалися, а потім відпочивали, на думці стояло побачене, і я ніби відчував на собі чийсь погляд.

Усе з'сувалося через кілька днів.

Ми послали Альфреда по воду. Спустившись із дерева, він наблизився до невеличкої ковбані. Раптом, чуємо, не своїм голосом заволав:

— Ди… ди… ди-дикун! Рятуйте!!!

І, миттю піднявшись по ліані туди, де ми отаборилися, й не попадаючи від хвилювання зуб на зуб, розповів:

— Я побачив сліди чиїхось ніг ще коли йшов по воду, проте не надав тому значення. Подумав чогось, що то наслідив да Гама. Але ж ти, Васько, та й ніхто