Читати книгу - "Смерть в океані, Леонід Михайлович Тендюк"

Піймати пальмового краба на землі не просто. Прудкі, вони вмить ховаються серед трави. І ми в цьому переконалися. Як не старалися піймати хоч би одного, нічого не вийшло, — раки блискавично кидалися врізнобіч.

— Треба лізти на дерево — он їх скільки сидить, — показав Гудзонович на високе дерево, кроною і стовбуром схоже на сагову пальму.

— Сидять на голодному пайку, бо горіхів чортма.

— Ну, я поліз, — нарешті відважився Толстиков.

— Вибачте, через цю покалічену ногу не можу вам бути за компанію.

— Тебе ніхто й не запрошує,— відказав Савелій Гудзонович. — Сиди і жди, поки я видряпаюсь під гілля. А вже потім не дрімай: я кидатиму клишоногих, ти тільки встигай ловити.

— Гаразд.

Руками й ногами обхопивши стовбур, Толстиков поліз угору.

Щоб ви не напружувалися й не «малювали», як зараз кажуть, портрет з уяви, зазначу: на Гудзоновичу була подерта тільняшка й такі ж діряві труси. Замість капелюха на маківці лисої, як коліно, голови саморобний, сяк-так сплетений з трави бриль.

Толстиков давно не голився, тому заріс густою щетиною; на обличчі стирчав лише ніс та волого поблискували вставні металеві зуби.

Вперед і тільки вперед, сантиметр за сантиметром долав він нелегкий шлях вгору.

Ось і крона. Знизу мені видно, як верхолаз простягає руку до гілки, нахиляє її до себе, струшує, і тієї ж миті мені на голову падає крабова злива.

Я встигаю схопити кілька крабів, але вони кусаються, і долоні мої від болю мимохіть розтуляються. Клишоногі верхолази зникають у траві.

— Чого ти репетуєш? — запитує Толстиков.

— Вони… кусаються, — пояснив я.

— Ну і що? Терпи, інакше ми залишимося без їжі.

— Попробую…

Знову посипалась крабова злива. Та я тепер — обачний: знявши із себе тільник, підставив його під зливу, і клишоногі попадали на нього.

— Нічого у вас не вийде! — сказав я, помітивши, що краби намагаються вибратись.

І, зібгавши поли тільника, міцно затиснув гичку. Краби завовтузилися, як павуки в банці.

— Ну як? — поцікавився Гудзонович.

— Піймав, а тільки — що з ними робити, живими? Як тільки я відпущу гичку тільника, вони обов'язково виповзуть.

— Ти що, маленький, не розумієш? Придуши їх ногами.

Так я й зробив, потрощивши клишоногі панцирі. Правда, кілька все-таки втекло.

— Давайте, я готовий! — подав знак.

Толстиков сіпонув за гілку, але замість крабів полетів униз сам. Упав він на пружинисті, кучеряві чагарі, інакше б лиха не минути.

Ми заходилися обідати.

Спечний полудень. Тиша. Не чути ні голосу хвиль, ані птахів, лише наше пожадливе хрумкання.

Краби виявилися справді смачними. Делікатес! Пообідавши, ми лягли в траву спочити. Гудзонович облизував губи, мов лев, який з'їв мишу, — голоду він так і не втамував.

Дерево, на яке лазив Толстиков, зовсім не пальма. Воно звалося, як ми довідалися потім, гумор.

Через кілька років по цьому, їдучи до матері в гості, я затримався в Києві і випадково потрапив у Палац культури на концерт. Було, пам'ятаю, перше квітня, і київські автори-дотепники веселили публіку.

В кінці вечора я наважився й підійшов до відомого гумориста Олега Чорногуза, що виступав теж. Подякувавши йому за вечір, розповів, між іншим, про епізод, коли ми з Гудзоновичем ловили пальмових крабів.

— То кажете, по-мікронезійськи, мовою чаморро дерево звалося гумор? — запитав Олег Федорович.

— Гумор, — відповів я. — Принаймні так нам сказали тубільці з острова Айрік, на який ми потрапили. Навіть наголос у тому слові на першому складі — гумор, — додав я.

— Цікаво, — думаючи про щось своє, мовив Чорногуз.

Серйозний і зосереджений (а я-то гадав, усі гумористи веселуни!), він щось записав у блокноті. Попросив і мою адресу. Боюся, щоб, чого доброго, Олег Федорович не пропісочив мене з тим клятим деревом гумор! Ну, та я цілком покладаюся на його благородство й тактовність.

Коли вщухла спека, ми заходилися будувати курінь. Адже десь треба було спати, і не ніч, не дві…

Навиків у мене в цій справі досить. Ще в дитинстві у рідному селі ми, підлітки, з очерету й рогози зводили в березі «тубільні» хижки (переслідує мене й досі лоскітливий дотик бархатистих стрічок рогози і м'який трунок водяної м'яти та нехворощі); на далеких островах Індійського океану теж доводилося будувати хатки на курячих лапках.

Ми назбирали фікусового листя, наламали гілок хібіскуса, мускатника й острівної шовковиці. Все стягли до розлогої пальми, вибачте, — до гумору.

— Мене ваші «зайчики» так налякали, що я боюся спати на землі,— сказав я Гудзоновичу.

— Та і я не бажаю обніматися з пацюками, — погодився він. — Пацюк є пацюк: спочатку нюхне, потім, ніби цілуючи, масним язиком і губами лизне, а далі, відважившись, заходиться гризти. Їхній ненаситній, всюдисущій породі всього мало. Зажерливі, як акули.

— Так вони і є акули, лише суходільні.

Вирішили курінь збудувати на кількаметровій відстані од землі, в розвилці крислатого дерева — гумору. Крім пацюків, яких ми вже бачили двічі, тут, виявляється, водяться і рукокрилі крилани — теж не доведи боже спілкуватися з ними!

Сонце ще не сіло, як палац наш був готовий.

Попрацювали ми справді старанно. Лише у праці та у вчинках, як я помітив, розкривається людина.

На «Вихорі» Савелій Гудзонович