Читати книгу - "Зірка КЕЦ, Олександр Романович Бєляєв"

Адже люди не завжди чемні з своїми четвероногими друзями. Особливо цей Крамер. “Ну ти, лисий баране! — грубо звертався він до Джипсі, зустрічаючись з ним. — Не підходь!” — і насварявся кулаком. Зрозуміло, що Джипсі терпіти його не міг.

Навчання Джипсі “говорити” зводилося до створення “умовної мови”. Мені доводилось затямлювати ті звуки, які видавав Джипсі, з того чи іншого приводу. Звуки ці були мало схожі на членороздільну мову, але все ж вони різнились один від одного. Джипсі сам почав допомагати мені, звертаючи увагу на інтонацію, силу тону, паузи. Так поступово ми почали досить вільно між собою розмовляти. Незручність була тільки в тому, що Джипсі все-таки залишався “іноземцем”, якого міг зрозуміти лише я. Тим більше він цінував і любив мене. Він часто лизав мені руки — цей собачий прояв ласки у нього залишився. Та й як інакше він міг виявити свої ніжні почуття?

Цікаво було дивитись на Джипсі, коли він з величезною дбайливістю і терпінням навчав молодих щенят рухатись, “літати” в невагомому просторі. Шкода, що ці картини не було зафіксовано на кіноплівці!

Дивлячись на нього, я думав: як погано ми ще використовуємо тварин для служіння людині! Джипсі з його перетинчастими лапами мало пристосований для пересування по Землі, його м’язи і кістяк, мабуть, кволі. Але немає нічого простішого, як створити тут тип високорозвиненого собаки, придатного для земних умов. Треба тільки вирощувати цих собак в умовах штучної ваги. Мозок же їх при діянні надзвичайно інтенсивного космічного проміння розвивається тут значно швидше, ніж на Землі. Я помітив, що в Джипсі дуже тонкий нюх і слух. Він міг би бути не тільки чудовим сторожем, який при потребі може засвітити сигнальні вогні, подзвонити в дзвінок, викликати гавканням по телефону, але й свого роду живим реактивом на виробництві. Він відчуває найменші зміни запаху, температури, звуку, кольору і відразу ж може подати сигнал. Це, звичайно, ідеально роблять і наші автомати. Але Джипсі не автомат, і він може робити більше: не тільки “відзначати”, але й змінювати напрям роботи за допомогою тих самих автоматів.

Він дуже любив, коли я посилав його з різними дорученнями, і виконував їх майже завжди безпомилково… Коли він не розумів мене, то мотав головою, “Так” і “ні” він уже передавав звуками “вва”, “вве”.

Його відданість була безмежна. Одного разу до нашої лабораторії прилетів службовець, який недавно прибув з Землі, і невміло замахав переді мною віялами. Джипсі, уявивши, що нова людина хоче ударити мене, буквально наскочив на нього і відкинув далеко вбік. Бідолашний мало не помер зі страху, побачивши таке кошмарне страховище.

Мені буде нелегко покинути Джипсі, а взяти його на Землю неможливо. Там він почував би себе препогано. Одне слово, я був дуже задоволений з Джипсі. Зате Фалєєв дивував мене дедалі більше. Цей чоловік різко змінювався на моїх очах. Він ставав чимраз безтолковішим. Іноді не розуміючи простих речей, він довго “висів” переді мною. Робота в нього зовсім не ладилась. Він усе забував, робив силу помилок. Навіть зовнішньо Фалєєв якось опустився: в нього виросла борода, він рідко міняв костюм, у ванну мені доводилось тягти його мало не силоміць. Найдивніше ж те, що він почав змінюватись фізично. Я довго не вірив своїм очам, але кінець кінцем переконався, що він росте, довшає… Обличчя його теж видовжувалось. Нижня щелепа виступала все більше наперед. Пальці на ногах і руках витягувались, хрящі і кістки товщали. Словом, з ним діялось те, що діється з людиною хворою, на акромегалію[10]. Якось я підвів його до дзеркала, в яке він, мабуть, не заглядав уже з місяць, і сказав:

— Подивіться, на кого ви стали схожі!

Він довго дивився в дзеркало, потім спитав:

— Хто це?

Зовсім не при собі людина!

— Звичайно, ви.

— Не пізнаю, — сказав Фалєєв. — Невже це я? Страшніший від Джипсі. — Він сказав це зовсім байдужим тоном і, відійшовши від дзеркала, одразу заговорив про інше.

Ні, цю людину треба лікувати, і лікувати негайно.

Я вирішив того ж дня злітати на Кец і про все розповісти Меллер.

Але в цей день сталася ще одна подія, яка примусила мене доповісти Меллер уже не про одного хворого, а про двох.

Наш пружинний годинник (годинник з маятником не працює в світі невагомості) показував уже близько шостої години вечора. Фалєєв полетів на Зірку Кец, Зоріна ще залишалася в зоолабораторії. Ця дівчина захоплювалась роботою не менше, ніж я, і часто затримувалась тут до вечері. Завжди весела, життєрадісна, привітна, вона була не тільки прекрасним працівником, але й чудовим товаришем.

Вона часто зверталась до мене з різними науковими запитаннями, і я залюбки давав роз’яснення.

Так було і цього разу.

Віра Зоріна вивчала вплив холоду на ріст вовни. Піддослідна тварина сиділа в окремій камері з досить низькою температурою, і працювати там доводилося в теплому костюмі. Ця камера містилася в кінці нашої трубоподібної лабораторії.

Я сидів сам біля скляного ящика, розглядаючи велетенську дрозофілу завбільшки з голуба. Незважаючи на такий зріст, крила в мухи були не більші, ніж у бджоли. Ці крила майже не допомагали їй під час польоту, і тому вона воліла швидко лазити по стінках своєї скляної хатки. Але ця велетенська муха вже не була безстатевою істотою. Дрозофіла була самиця — на моє замовлення. Міркуючи про наслідки свого успіху, я не зразу помітив, як до мене підлетів Джипсі і заговорив своєю собачою мовою. Потім я зрозумів: мене просить до себе Зоріна.

Я підвівся. Джипсі полетів попереду, вимахуючи своїми перетинчастими лапами, я за ним. Долетівши до кінця лабораторії, я одягнув теплий костюм і “ввійшов” у камеру. Під стелею “шугав” баран. Він мав таку