Читати книгу - "Альфонс Цiттербаке, Герхард Хольц-Баумерт"

— Чого це ти рубаєш для мене дрова?

— Цього не можу сказати, — сказав я і ступив кілька кроків назад. — Тимурівські справи.

— Облиш лихі жарти. Ти вже й так добряче понівечив мою етажерку. Хіба тепер поставиш її в кімнаті?

І довелося мені хутенько забиратися геть.

Я пішов до родини Радтке. Довго дзвонив і стукав. Нарешті за дверима почувся тоненький голосок:

— Хто там?

— Це хороший дядечко Альфонс, — сказав я. — Відчини. Будемо разом гратись.

Маленька дівчинка повільно відчинила двері. Раз! І я ввійшов. Але побачивши мене, дівчатко закричало й кинулося тікати в кімнату.

— Чорний чоловік! — репетувало воно. — Чорний чоловік!

— Тс-с-с, — спробував я заспокоїти дівчатко. — Не так голосно! Не бійся. Нумо гратися!

Аж раптом переді мною справді з'явився чорний чоловік! Я злякався і сам хотів тікати, але, придивившись, упізнав себе в дзеркалі. Я був брудний з голови до п'ят, аж чорний. Синя крейда, якою я мав малювати тимурівські «Т», перемішалася з вугільною пилюкою. На чубові почіплялось павутиння, а черевики були жовті від глини із саду пана Тілеке.

Було вже пізненько. Незабаром повернулася з роботи пані Радтке. Схлипуючи, дівчатко сховалося за своєю мамою.

— Цей чорний чоловік хотів мене зарубати! — вигукнуло воно.

— Дурниці. Я Альфонс Ціттербаке, з тимурівської команди, — пояснив я.

Але пані Радтке не стала мене слухати, а взяла за руку й повела додому.

Тільки-но ми переступили поріг, як мама сказала:

— Альфонсе, Альфонсе, щоразу нове горе. Що ти знову накоїв?

Та найгірше було наступного дня в школі. На великій перерві в учительській я побачив бабусю Тіфтрунк, пана Тілеке і пані Радтке. Вони розповідали про якогось телепня, який був у них вчора. Я зразу ж підійшов до Петера і сказав:

— Коли вам потрібні дописи до стінгазети, я напишу.

Петер недовірливо поглянув на мене:

— Ти ж не любиш писати до стінгазети.

— Напишу щось про тимурівську команду.

— Чудово, — погодився Петер.

Я гадав, що коли сам напишу, то мене не так гостро критикуватимуть. В цю мить до нас підійшов Гаррі. Обличчя у нього було заклопотане. Він спитав:

— Хто вчора виконував тимурівське доручення у бабусі Тіфтрунк…

А я тихенько доказав:

— …і в пана Тілеке, і в родини Радтке?

Отаке виходить, коли хочеш зробити добре діло! Всі кажуть, що тепер мені треба написати до стінгазети самокритичний допис, бо я все зробив не так, як слід.

Звісно, хороші вчинки робити нелегко. Завтра треба знову йти на завдання.

Що ж я робитиму, якщо прийду, а вікно в сарай буде зачинене?

Якось приходить до мене Бруно та й каже:

— Ціттербаке, ти ж мій друг.

Ясна річ, просто так він цього не казав би. Щось хоче від мене. Тож я тільки підтакував.

— Знаєш що? — продовжував Бруно. — Через два тижні я поїду. Хай мій золотавий хом'як поживе трохи в тебе, згода?

Я дуже люблю звірят. У мене самого є папуга, на ім'я Чистун. Досі я тільки чув про золотавого хом'яка. От мені б такого!

— Добре, але принеси корм, — погодився я.

Наступного дня прийшов Петер. Він теж щось хотів.

— Альфі, — почав він. — Я їду до заводського піонерського табору. Батьки теж їдуть. Чи не могла б у тебе тимчасово пожити моя кішка?

Взяв я і кішку. А коли Ервін запитав мене, чи не міг би він принести мені своїх дев'ятеро білих мишей, бо теж їде до заводського піонерського табору, я сказав:

— Ти третій із звірятами. Та вже принось. Два тижні побуду директором зоопарку.

Я приніс усіх звірят додому. Мама сплеснула руками і сказала:

- Їх же треба годувати! Що ти собі думаєш! А в квартирі ще й смердітиме?

— Дарма, — відказав я. — Вже якось разом перебудуть.

Вночі я проснувся від крику. Кішка втекла відчиненим вікном, а Чистун помітив і закричав їй услід:

— Дурний, дурний!

Я насилу вгамував його. Гарний початок! Отак бути директором зоопарку.

Наступного дня оббігав я півміста — шукав Петерову кішку. Аж увечері вгледів її чорно-білого хвоста у дверях м'ясного магазину. «Якщо кішка з'їсть кільце ковбаси, то доведеться мені заплатити із своєї скарбнички», — подумав я і кинувся за нею. Перескочив через прилавок і вже майже схопив її, але підсковзнувся і зачепив рукою великого горщика із смальцем. Горщик розбився. Збіглися продавці. Вони ніяк не хотіли вірити, що я просто намагався врятувати ковбасу.

На ніч я замкнув кішку в коридорі. Вона не могла втекти, то хоч вискочила на вішалку і звалила мамину парасольку. Більше нічого вона не накоїла.

Проте цієї ночі сталося ще дещо.

Я спав неспокійно. Все думав про кішку: чине вискочила вона знову в вікно? І весь час дослухався. Раптом мені здалося, ніби десь у кімнаті пиляє маленька пилка. Потер вуха — нічого не допомогло. В пітьмі все пиляла пилочка: ж-ж-ж. Вранці я сказав про це мамі.

— Альфі, ти з твоїми звірятами… Хто його знає, що ти чув уночі. Ти вже став якийсь, мов не свій.

Але ж я