Читати книгу - "Баланда, Шиян Анатолій"

Є млин, а завтра не буде млина! Вони візьмуть... їх не зламати, бо за ними сила, за ними влада. Подумайте, ким розкидаєтесь? Про дочку подумайте свою, пожалійте її...

— Не вмовляй! Як сказав — так буде! Ні копійки тобі не дам. Умів розтрачувати — умій тепер відповідати! Ти ж комуніст, то дій по-партєйному!

— Жалиш у таку хвилину? Ну, нічого... Тепер я знатиму, біля якого гада жив, кому допомагав.

— Ну-ну, ти говори, та не заговорюйся!

— Знаю! — кричав, уже не володіючи собою, Карпо.— Я знаю, гроші в тебе є!.. Та попливуть вони, як вода. Без мене продподатками тебе задушать. Не поживишся добром своїм... Паровий млин заберуть. Я стримував, я охороняв, а тепер відберуть!

— Що ти мелеш, дурний? Без твоєї допомоги обійдуся. Сам з ними подружу. Млин як був, так і лишиться при мені.

— Не лишиться! Скрутять і тебе. Радянська влада сильніша... І вони прийдуть! Рубан прийде, Шульга, Олійниченко... І ти їм віддаси ключі й замки. Все віддаси!

— Годі! — втрутився у сварку Прохор.— Не дозволю батька ображати. Чуєш? — і став перед Карпом, готовий до всього.

— Ти? Знову битися хочеш?

— Битимусь, коли не припиниш отаких розмов.

— Куди я потрапив!.. У якій сім'ї жив? Тут же всі вороги мої, вороги! — кричав Карпо, метаючись по хаті.— Де мій картуз, де портфель?

Портфель йому подала Віра, а картуз був у нього на голові.

— Кінчено! Чужі... Всі тут мені чужі, всі ладні мене втопити. Та знайте, я постраждаю, але й вам не солодко буде. Ще ви пошкодуєте за мною. Не люди ви — гадюки отруйні! Будьте ви прокляті! — І він, грюкнувши дверима, вискочив на подвір'я. До нього метнулася Марія, але він, ображений, засліплений гнівом, крикнув на неї:

— Геть! Геть від мене!.. Ти теж така, як і вони... Гадюка!

— Карпе, чому ж ти гніваєшся на мене? — запитала, зупинившись перед ним, Марія, але він нічого їй не відповів.

Де блукав той день і дё ночував три ночі, того не знали в сім'ї Шумейків. І дізналися тільки на четвертий день, коли у Карпа Нехльоди двоє міліціонерів одібрали наган, а його самого арештували й зідправили до повітового міста.

Там його віддали до суду, а потім одвели під конвоєм до в'язниці.

Зовсім несподівано Зінька одержала листа від чоловіка, і той лист збентежив її, вніс неспокій в душу, завдав нових страждань.

— Приїде восени... восени...— вимовляла вона розгублено, дивлячись на аркушик паперу, де не зазначено було навіть його адреси. Чи забув написати, чи не схотів, щоб вона, Зінька, знала, де він живе, з ким живе.

Лист був коротенький. Повідомляв у ньому Тарас, що він жив-здоров і що приїде додому гостювати. "Що ж мені робити?"

Зінька відчувала, як внутрішній жар обпалює їй щоки. Вона уявляє оту страшну хвилину сорому й ганьби, коли він переступить хатній поріг і побачить її, Зіньку, в такому вигляді...

— Тільки не восени! Потім... Пізніше,— вимовляла вона пошепки, наче він міг почути її слова, розуміти її душевний стан, бачити її зраду.

"Що робити? Що? — билася тривожна думка, мов птиця, посаджена в клітку, не знаходячи виходу.— Хіба зрушити дитя?"

Але сама вона тут же цього жахнулася. "Ні, ні, тільки не це! Убити радість, убити свою втіху, щастя, вимріяне, довгождане... Нізащо в світі!" І вже докоряла собі за слабодухість, за те, що навіть могла подумати про таке.

"Шукати інший вихід. Але який? Який же саме? — запитувала себе і не знаходила відповіді.— Я скажу йому, скажу Тарасові: "Ти поїхав, покинув мене напризволяще... Погасла до тебе любов, інший заволодів і серцем моїм, і душею... Його люблю й любитиму довіку". Тарас зрозуміє. Мусить зрозуміти... Адже в мене буде дитя від Прохора".

Згадка про милого завдала їй ще більших мук, страждань і тривоги.

Ось уже другий тиждень не приходить він до неї, і Зінька не знає, що трапилося з ним, чому раптом така дивна мовчанка. Даремно виходить вона у надвечір'ї на гору, де він завжди її ждав перший і кожного разу, зустрічаючись з нею, обіймав, голубив, дивився в очі їй своїми карими очима, що з них випромінювалось невидиме, але відчутне тепло й ласка, які сповняли її душу чимсь хвилюючим і радісним. Певне, то і є любов.

"Але чому ж вона почала згасати в нього? Чим я розгнівала, чим образила його?" Не пам'ятає такого випадку Зінька. Востаннє розійшлися з ним, як завжди.

"Чому ж не виходить більше він до мене вечорами? Може, розлюбив? Може, щось трапилося вдома? Але що саме?" Нічого Зінці не відомо, і ця невідомість гнітить, вносить тривогу, навіває неспокій і сум.

"Ну що, що могло скоїтися з ним? Як дізнатись? Чи підійти до саду і ждати його, виглядати, може, побачить і сам пояснить усе, і не буде тоді оцієї тривоги, що сушить мені серце. А може, він занедужав?" — прийшла несподівана думка, і Зіньці наче перехопило подих. Уявила, як палить Прохора жар, а па його гарячий лоб Віра кладе змоченого у воді рушника.

Що б віддала Зінька зараз, аби можна було їй увійти в 17 кімнату, де він лежить, побачити його, побути з ним наодинці.

"І чому я така вродилася? Не маю щастя, і чи буде воно в мене, чи будуть тільки муки та страждання?"

Зінька відчуває, як з очей самі ллються сльози, рясні, чисті, падають на руки, на шиття.

Раптом у хату як буря вриваєтся Ольга. Переповнена щастям до краю, підвладна тому щастю, вона не помічає навіть сліз, а обхоплює Зіньку за шию, притискає її до себе...

— Ой Зіню, рідна. Та яка ж я щаслива! Ти знаєш, що сказав мені оце зараз Єгор Шульга? "Хочеш,— каже,— бути моєю дружиною, відгуляємо комсомольське весілля".— І зупинилась, відчула смак солоних сліз, що їх не встигла витерти подруга. Ці сльози, особливо зараз, вразили Ольгу, душа якої була щедро переповнена найсвітлішими почуттями.

— Що з тобою, Зіню? — Глянула в очі, повні сліз.— Зіню, дорога моя, скажи...

Зінька впала їй на груди, не в змозі стримати свого болю, почала прнчитувати:

— І навіщо я полюбила його? Занапастила тепер себе. Пропаща я, Ольго... Навіки пропаща...

Ольга, обнявши її, гладила тремтливі плечі, гладила волосся, намагаючись заспокоїти.

Безрадісно для Зіньки минув цей день, а надвечір вона вийшла до річки нажати татарського зілля, бо дуже любила його духмяні річкові пахощі. Та не так те зілля, як хотілося їй зустрітися з Прохором, бо вій іноді сам водить до річки напувати бистру Метелицю. Жне Зінька гострим серпом, а сама очей не зводить з провулочка.

І яка ж то була радість для неї, коли нарешті з'явився Прохор, тримаючи в руках ремінний повід. Вій не помітив її одразу у високому надбережному зіллі, зате вона стежила за кожним його кроком. Ось Метелиця ввійшла в річку, припала до чистої води, а Прохор стояв на ситій траві і злегенька підсвистував, заохочуючи тварину.

Метелиця пріла довго, а може, це тільки здалося Зінці, і вона не витримала, підвелася з татарського зілля.

— Добрий вечір, Прохоре!

Він так розгубився, що навіть забув відповісти на привітання, і ця розгубленість мимоволі вразила Зіньку.

"Що з ним? — думала вона.— Чому він так зніяковів? Чому не дивиться мені в очі? Що сталось?"

Бідне серце стислося в передчутті якоїсь невідомої, але неминучої біди.

— Прохоре, чому... чому ти не приходив? Я вже думала — занедужав...

— Ні, я здоровий.

— Здоровий,— повторила Зінька ослаблим голосом. У горлі в неї пересохло, а очі жадібно дивилися на милого, силкуючись розгадати причину такої дивної і несподіваної зміни.— Я ждала тебе... Всі вечори ждала... На гору виходила, туди, де завжди з тобою стрічалися.

— Ні до чого те все,— глухо сказав Прохор і цими холодними словами наче стьобнув її по серцю.

Зінька зблідла.

— Не розумію тебе, Прохоре. Скажи мені, що трапилось?

— А тут і розуміти немає чого,— продовжував він, мов чужий.— Те, що було між нами,— забудь.

— Як це — забудь? — вимовила вона, ще не усвідомлюючи отих убивчих слів, а очі її шукали його очей, щоб глянути в них, щоб швидше розгадати невідому таємницю, що віє на душу їй холодом.

— Ой Прохоре! — скрикнула Зіиька, здогадавшись нарешті про його намір.— Ти не хочеш більше зустрічатися? Ти розлюбив?

— Та воно, як подумати добре, то, мабуть, я й не любив тебе.

Очі в Зіньки стали широкі. Перехопило подих. Наче він окропом обдав їй груди, так зробилося в них гаряче й задушно.

— Ти... не любив... Не любив...

— Ну, може, трошки... Але пора з цим ділом кінчати. У мене є дружина, в тебе чоловік. Гляди, ще дізнається — скандалити почне, а я скандалу не хочу.

Зінька слухала його, але не розуміла в цю хвилину, що він їй говорив. У пам'яті зринали зустрічі, й поцілунки, і милування, і слова ласкаві, ніжні, незабутні, що їх він вимовляв, голублячи її, а зараз ось стоїть перед нею чужа людина, яка не сміє глянути їй в очі, яка кидає в неї холодні слова, мов каміння, і боляче, й душно, й нестямно стає від слів отих.

"Я серцем чула — трапилась біда. Розлюбив мене Прохор, розлюбив... А як же з дитям? — Ця думка, мов рятівне сяйво, зринає в'неї, вселяючи надію.— Вій хотів мати дитину... Вій буде батьком... Любитиме свого синочка чи донечку. Адже сам він говорив мені про це".

Зінька, не випускаючи з рук серпа, дивиться на Прохора, а той одвернувся від неї, смикає Метелицю за повід, бо вона вже напилася вдосталь і з м'яких губів її падають на воду променисті краплини.

— Ти забув, Прохоре... Дитя росте... Твоє дитя... Ти це знаєш...

І Прохор уперше за час їхньої розмови глянув їй в очі, але в очах тих не помітила вона пі ласки, ні співчуття, пі колишньої радості. Зараз вони дивилися на неї сухо й холодно, нагадуючи чимсь погляд старого Шумейка.

— Це ще довести треба, чиє воно, оте дитя. Хіба ти мало на вулицю бігала, з хлопцями гралася... Я ж знаю все...

Краще б він ударив її своїм важким кулаком, аніж вимовив оці слова. Повисла рука з серпом, зрадливо задрижали губи, зірвалися з довгих вій на бліді щоки пекучі сльози.

— І це ти смієш мені... ти, Прохоре, отакі слова...

Зінька задихалась. їй важко було говорити. В роті одразу пересохло, а ВІРІ, не помічаючи цього, нещадно повчав її:

— Доки не пізно, ще можна все зробити. Поміркуй сама, Зінько, що скажеш чоловікові, коли він повернеться додому? Чи думала над цим? Не думала? Отож я раджу — до лікаря звернися, щоб не було, бо це ж сором який, ганьба! Скоро по вулиці йтимеш, а з тебе люди будуть сміятися...

Ні слова більше не сказала йому Зінька, взяла на плече неповний мішок татарського зілля і, спустошена, прибита горем, навіть якась безтямна, рушила від річки додому.

У хату йти не хотілося.