Читати книгу - "Баланда, Шиян Анатолій"

Кинувши у присінках мішок і серп, вона завернула до саду, де росла стара крислата яблуня, і там сіла на траву, не помічаючи, що за кущем аґрусу на розісланій ряднині лежала з книжкою в руках Ольга і стежила за нею.

— Ти бачилася з Прохором? Ти розмовляла з ним? Я догадуюсь...

— Розмовляла,— вимовила Зінька таким голосом, наче пролежала у постелі хвора з півроку.

— І що ж він... Прохор?

— Розлюбив... До лікаря посилає, щоб я дитя...— Зінька замовкла. Сиділа немов кам'яна, дивилась перед собою на яблуню, але нічого не бачила.

Скільки днів і ночей минуло в мріях про майбутнього синочка а чи донечку, яким теплом сповнялось її серце від уяви, як маленькі ніжні ручки обійматимуть її за шию.

Вона жила цією мрією як щастям великим, земним, материнським. І ось Прохор хоче цю мрію вбити, хоче одібрати від неї щастя, потоптати материнські почуття.

"Ні, ні! — кричить її душа.— Не бувати цьому! Все стерплю. І сором, і ганьбу, і бійку чоловікову".

Згадка про Тараса обдала холодом серце.

"А він же восени тут буде... Лист його лежить у скрині".

Та навіть страх перед чоловіком не в силі був загасити материнського почуття, що владно жило в ній, почуття, що його може вирвати з її душі разом з життям хіба що тільки смерть.

Зінька одганяє геть навісні думки. Нехай не ятрять вони більше її змученого серця.

— Ти, Зіню, не журися і не хвилюйся,— заспокоює її Ольга, сівши рядом.— Я сподіваюсь, що все буде добре. Це він зараз такий, а ось коли народиш дитя, та ще на нього схоже, хіба він тоді витримає? Сама ж мені говорила, як він хотів мати сина. А дитину ми разом з тобою будемо няньчити. Я люблю маленьких. Ти тільки не думай зараз про себе, не сумуй. Краще про нього думай, про маленького...

І Зінька посміхнулась, взяла Ольжину руку, несподівано поцілувала.

— Ой, що ти, Зіню!

— Ти не тільки мені подруга найкраща, найвірніша, ти мені, Ольго, як мати рідна...

— А що я мушу тобі казати? Я тебе дуже, дуже поважаю і люблю.

Легше стало на душі. Схотілося Ольгу почастувати яблуками, що рясно звисали з кучерявого гілля.

Нічого не сказавши про свій намір, молодиця підійшла до яблуні.

— Ти що надумалась робити? — запитала подружка, розгадавши її намір.— Не смій!

Та Зінька тільки посміхнулася на те застереження. Вона змалку знає на цій яблуні кожну гілочку, і їй, Зіньці, дивно, що Ольга так сполошилася.

— Я зараз тобі зірву найсмачніші.

Зінька легко й ловко переступала з гілки на гілку, а за нею тривожно стежила Ольга, попереджаючи:

— Ой, Зіню, будь обережною.

— Що мені, вперше тут бувати? — І вона, вибравши жовтувате яблуко, кинула його Ользі. Та впіймала на льоту.

— Куштуй!

Білі зуби вп'ялися в ароматну й соковиту м'якоть доспілого плоду.

— А що, смачне?

— Дуже!

— Я тобі ще спіліше зараз дістану,— пообіцяла Зінька 574

і полізла вище. Ставши ногами на гілку і тримаючись ліврю рукою за стовбур, Зінька правою рукою потяглася до облюбованого яблука, але дістати його не змогла.

— Все одно зірву!—з хлопчачою впертістю вимовила молодиця, ступивши ногами на тоншу гілку.

Дістала нарешті, та раптом гілка відчахнулась.

"Дитя моє... дитя",— мов блискавка, пронизав її страх. Ще почула вона в ту секунду безтямний крик Ольги, і одразу нестерпний біль охопив Зіньку, такий біль, наче хтось з розмаху всадив у її тіло гострого ножа.

— Зіню, рідна моя! — Ольжині руки тремтіли з переляку, обмацуючи голову, руки, тіло.— Зіню! Чому ти мовчиш? Що тобі?.. Де болить?..

Та Зінька в першу хвилину не могла вимовити й слова. Біль був настільки сильним, що скував мову. Широко розкриті, майже безтямні очі зупинилися па Ользі, завдаючи їй ще більшої тривоги й хвилювання.

— Зіню! Мила моя... Скажи хоч словечко, рідна, хороша моя... Тобі болить? Я бачу... Я зараз когось гукну на допомогу. Ну чому так дивишся на мене? Чому мовчиш, Зіню?

У страшному відчаї Ольга схопилася на ноги, але слабим потиском руки Зінька її зупинила, і подружка, не розуміючи, в чому справа, знову припала до молодиці.

— Дитя...— ледве вимовила Зінька.

— Зіню! Зіню! — термосила її Ольга, зовсім розгубившись, а молодиця, бліда, з міцно стуленими губами, з заплющеними очима, не чула її голосу. Безвільно лежали на траві побілілі руки, а повіки з довгими віями ледь помітно тремтіли.

Перелякана Ольга ввірвалася в хату, залишивши навстіж розчинені двері. Край столу сидів Зіньчин батько, лагодячи старий замок. Глянувши на Ольгу, він одразу чомусь зблід.

— Що трапилось?

— Зінька впала з яблуні...

Роман Петрович метнувся з хати, а Ольга, зачерпнувши кварту криничної води, побігла слідом за ним. Зінька лежала непорушна, мов мрець.

Батько схилився над нею, тремтячими руками гладив лице, руки, гукав, наче вона заснула і мала пробудитися.

— Доню моя, Зінько, ну розплющ повіки... Чуєш? Ну, я прошу..— І він припав вухом до її грудей.— Б'ється, серце б'ється... Я її підведу, а ти, Ольго, води дай... Вона отямиться,— говорив він, і Ольга вперше побачила на очах механіка сльози. Вони збігали по щоках, як біжить сік з-під кори надрубаної берези. Він не втирав тих сліз, навіть не помічав їх, пораючись біля дочки.

Ольга бризнула холодною водою в обличчя Зінці, і та розплющила очі.

— Пий, Зіню, пий... Тобі легше стане. Я знаю...

Тьмяний погляд зупинила Зінька на батькові, але, мабуть, не впізнала його, бо знову її повіки стулилися.

— Зіню! Дочко! Не заплющуй очей. Це ж я біля тебе, твій батько, й Ольга...

В його руках тремтіла кварта, і край її цокотів об Зіньчині зуби. Вода текла по підборіддю й по шиї, зволожуючи на грудях кофточку.

— Пий же, пий воду,— прохав він, і Зінька, здавалося, почула той голос, пізнала, знову розплющила очі.

Тепер уже її погляд був осмислений. Вона жадібно пила воду і, вдовольнившись, сказала:

— Я полежу трохи... Не бійтеся за мене, тату.

— Чого ж лежати тут? До хати одведемо тебе з Ольгою, а може, до лікарні?

— Навіщо? В саду побуду... Лишіть мене тут. Ідіть...

— Що ти говориш? Як можна тебе в такому стані залишати?

— Хочу я, тату... Нехай Ольга побуде зі мною.

Батько нічого більше пе сказав, тільки глянув на Ольгу, і вона зрозуміла його погляд.

— Не турбуйтеся, я її догляну.

Батько здогадався, що дочка хоче щось сказати Ользі, тому він, не сперечаючись більше, підвівся й пішов до хати.

— Зіню! Треба щось робити. І негайно. Може, тебе до лікарні одвезти?

— Ніхто мені тепер не допоможе,— вимовила з одчайдушною приреченістю Зінька.— Мала бути дитина... Не буде... Почуваю— тепер уже не буде, Ольго! Не буде! — Зінька схилилася на траву і зайшлася нестримним риданням.

Так могла плакати тільки мати, що ховає свою вимріяну надію, свою радість, своє майбутнє. Так плаче дівчина, яка зазнала недовгого, але великого щастя, що його несподівано втратила, і в душі її остались лише біль, страждання, безнадійність і муки.

Зіньку добре розуміє Ольга, розуміє всю глибину несподіваної втрати і всі муки, що здавлюють зараз груди молодиці, що затуманюють її розум, печуть, мов вогнем, її серце.

Ридає Зінька гірко, невтішно, як ніколи в житті. А над нею шумить під вітром яблуня, звисає одчахнута гілка з зеленим, незів'ялим листям і соковитими плодами.

— Зіню, дорога моя... Послухайся мене... Може, не пізно, може, ще можна врятувати.

Зінька не чує того, що радить їй Ольга. Думки її, наче рої жалючих ос, в'ються, і жалять, і сповнюють душу безнадійністю, нічим непоправною втратою.

— Не буде... Дитини не буде...

— Я зараз дістану підводу. Послухайся мене... Зіиька глянула на стривожене обличчя Ольги, сказала:

— А я сорочечки шила...— Потім підвелася на ноги і, не сказавши більше ні слова, поволі пішла до хати.

І літа, здавалося, не було — так швидко для Зіньки пролетіли дні. Почав жовтіти сад. Частіше снувалися хмари, проливаючись дрібними дощами. Та знову потім світило сонце, стояли погожі, теплі, але короткі дні, і з кожним тим днем все яскравішими фарбами вкривався листяний ліс.

Зовсім пожовтіли клени, багрянцем вигравали груші-лісів-ки. Губили своє пожовкле листя блідо-жовті берези. Червоними кетягами красувались обважнілі віти горобини, зеленіли, ще не зайняті подихом осені, могутні дуби, ясени, берести...

Траплявся часом між чагарниками орішипи колючий кущ шипшини, рясно вкритий дозрілими плодами, мов кораловим намистом.

Осінь, як досвідчений і талановитий художник, прикрашала ліси, гаї, мальовничу далечінь, лишаючи на всьому нові, все яскравіші фарби.

Любила Зінька раніше оцим усім милуватися, та зараз пережите горе загасило в ній любов до природи. Вона не помічала навколишньої краси. Якась холодна пустка в серці. Наче гадина зла обвилась навколо нього, і безжально, потрошку, день за днем випиває її кров по краплині, вкорочує віку, відбирає радість, якої зазнала вона і яку так неждано втратила.

Зінька разом з Ольгою порається на городі. Кілька днів тому зірвали квасолю, помідори, позрізували жовті шапки соняшників, викопали червоні буряки, а сьогодні вони вибирають картоплю. Прив'яле бадилля пожовкло й вилягло. Та під кожним кущем вродило мало не піввідра добірних картоплин.

Надвечір має прибути сюди батько з найманою підводою, щоб перевезти добрий врожай.

Як і весною, майорять тут білі хустки дівчат та молодиць, пораються, допомагаючи матерям, діти. На багатьох городах запалені вогнища — печуть картоплю.

Зінька працює залюбки, руки її звично і вправно орудують лопатою. Та робота, на жаль, не може загасити в ній хвилювання, неспокою й болю, що ними сповнена душа.

Не хоче Зінька, але якась непереборна сила примушує її дивитися на Шумейків город, де зараз пораються Марія з Вірою.

Віра теж позирає на свою суперницю, і Зіньці здається, що в тих поглядах світиться глузування й переможна зверхність Прохорової дружини.

"Вона щаслива... Вона поправилась, погарнішала, а я мушу страждати, мучитись. За віщо? Чому я така нещасна?" І Зінька з ще більшою спритністю починає працювати, забуваючи навіть про перепочинок.

Згодом до берега пристає човен. У човні Прохор. Він, звичайно, бачить Зіньку, але не вітається до неї і цим завдає Зіньці ще більших мук.

"Немов чужий... Зовсім чужий...— І в серці її закипає кров від болю й образи.— Чим же я прогнівила тебе, Прохоре, чим, що ти навіть мені "драстуй" не говориш?"

Даремно очі її жадібно ловили його погляд.