Читати книгу - "Терновий світ, Шевчук Василь"

— всміхнувся на те Тарас.

— От, от!

— Сідай. Бо мушу сісти...

Куліш не чув його припросин, а може, вдав глухого.

— Ти геть пустився берега, — почав повчальним тоном, як батько синові. — То повісті, то зарізяцькі вірші, а це — буквар, де є усе, крім основного, найголовнішого, — святого бога! Дружки із "Современника" та іже з ними тебе весь час підхвалюють, перекладають, виводять лицедійствувати перед людьми в Пасажі, а ти й повірив тим славословам, що всіх заткнув за пояс, піднявсь до хмар!..

— Пантелеймоне Олександровичу, — втрутивсь Черненко, — треба ж і міру знати...

— Правда не має міри, правда така, як є.

— Ти певен, що знаєш правду? — глухо спитав Тарас. Йому немовби між двох крижин здавило серце.

— Так. Правда щира в тому, щоб наш народ зостався чистим, віруючим...

— І кріпаком, — додав Тарас за нього.

— Це не найбільше, як кажуть, зло.

— Ти чув? — схвильовано спитав Тарас Черненка. — Кріпак під паном-братом живе в раю, він благоденствує!.. Він пише листи в журнал із хутора, що хоче вічно бути таким, як є, що ні науки, ні промисловості, ані культури йому не треба...

— Бо так і є. Це правда! — гукнув Куліш.

— Чому ж тоді твій хуторянин — темний, непросвіщенний — в листі своєму сипле слівця, які почути міг він тільки в університеті?

— Він протестує, бореться із тим усім!

— З чим? З тим, чого не знає?

— Він знає все.

— Тоді він не хуторянин! І лист твій з хутора — облуда, фальш і фарисейство, — сказав Тарас. — Ти ж не сидиш на хуторі, а вивчився в університеті, працюєш у столиці, друкуєш книги, пишеш!..

— То — я.

— А іншим, отже, науки зась, культури зась? Нехай сидять по виярках, як вовчуки, і ждуть, коли Панько Куліш дозволить їм, сердешним, вийти з хутора на шлях широкий поступу? Це смішно, пане Пантелеймоне, це все одно, що їхати вздовж залізниці кіньми або ставать на рейках і не пускати руками поїзд.

— Я стану, впрусь і не пущу! — гукнув Куліш. — Щоб зберегти народ мій, яким він є, яким він був і має бути далі!

— Стояча вода цвіте, — сказав Тарас. — Крім того, ти — хай мимоволі — своїм завзяттям служиш самодержавству і тим, з ким ніби вийшов на боротьбу...

— Ти научивсь словесним фіглям у Чернишевського. Сказав би просто, ясно!

— Так і кажу. Хто наш народ довів до того стану, який тобі так до душі? Царі! Хто прагнув і прагне нині втримати трудящий люд у темряві, в неволі, в злиднях? Все той же цар з панами, бо темний люд, роз'єднаний по хуторах, відтручений од поступальних рухів, які тепер народжуються в столицях, не здатен скласти силу, яка могла б постояти за правду й волю.

— Волю їм цар дає! А душу хай бережуть до часу, який колись настане для України.

— Той час настав. У нас, в Росії, в Польщі все мисляче і чисте серцем тягнеться до сонця правди. Як же нам, козакам, одвічним борцям за волю, стояти збоку й тим помагати гнобленню?

— В цій боротьбі ми втратимо самих себе! Як втратив ти в своїх останніх віршах! В майстерні стало тихо.

— Що я... — сказав Тарас з осмутою. — Піщинка... Писав і жив по совісті... А що зробив, те скажуть потім люди... Ти ж намагаєшся убгати цілу націю в патріархальний хутір, одгородити його невіглаством і зберегти. Для чого? На посміх людям?

— Щоб не згубитись, не розчинитися між інших націй, — сказав Куліш. — Етнографізм...

— Не згубимось, коли вперед ітимемо, коли сягнемо розумом людських вершин у мудрості, в науках, волі духу! Не жаль повинні ми викликати своїм життям, не співчуття, а подив, повагу, шану. Ось справжній шлях!..

— Без бога ні до порога!

— Бери його хоч за поріг, але не лізь з богами вперед наук, не затуляй іконою людині очі, дай змогу їй збагнути світ і вибрати найліпший шлях!

— Бог вибере, бог поведе...

— Облиш! Ти ж, Паньку, не десь на хуторі, а в Петербурзі! — сказав Тарас. — Він нас завів... Дай боже якось вирватися!.. Не чути про маніфест? — спитав Черненка.

Федір розвів руками:

— Мудрують щось, викручують.

— Казав пан: кожух дам, та слово його тепле...

Куліш підбіг до шуби, вхопив її. Одягшись, мовчки вийшов.

— Я теж піду, — сказав Черненко. — Буде тепер тобі!

— Не вперше.

— Амбітний понад міру. Не може з тим змиритися, що він не перша зірка, що ти його затьмарюєш.

— Роботи в нас ще стільки і тьма така, що й сотні стане діла, — сказав Тарас. — Ми тільки знову вийшли на шлях вселюдський поступу, зробили крок, од сили два...

— Іди лягай, Тарасе, — подав Черненко руку, — бо на тобі нема лиця...

Зоставшись сам, Тарас і справді відчув себе недобре. Гукнувши сторожа і попросивши чаю, пішов нагору. Сходи під ним хитались, ніби майстерня стала шхуною, яку взялось розгойдувати Аральське море...

Михайло Лазаревський, що завітав увечері на другий день, привів іще одного лікаря. На всякий випадок, як він шепнув Тарасові. Це був старий знайомий, поляк Павло Круневич, товариш по засланню. Заочний, правда.

— Ну, як ви, батечку? — спитав, помивши руки.

— Болить у грудях, Павле, і дихать важко...

— А що п'єте?

— На жаль, лише мікстури, — пожартував.

— Чудово! Бо хтось мені, — чи не Куліш? — сказав, що ви похмурий і роздратований...

— Панькові ми з Марком Вовчком завадили зайняти всю "Основу", от він і злиться.

— Справді?

— Це просто жарт. Невдалий, певно...

— Хтозна... — сказав Михайло. — Вчора Куліш був тут, затіяв диспут...

— Вам хвилюватись протипоказано! — підніс рішуче палець Павло Адамович. — Ви хворі серцем.

— Гірше, якби сумлінням, — кволо всміхнувсь Тарас.

— Сумління — то не моя парафія... Зніміть сорочку, вислухаю... З надією Тарас дивився йому в лице й не бачив там нічого для себе втішного. Круневич хмурив брови, сопів, відводив погляд...

— Так, так... — протяг нарешті. — П'єте мікстуру, кажете?.. Це добре. Пийте й далі... А може б, вас забрати звідси, в якусь сім'ю? Де затишок, харчі...

— Такі погані мої діла?

— Ні. Просто вам потрібен догляд, тепло, режим... В цьому ж барлозі... Вибачте!

— Я щось знайшов би... — тихо сказав Михайло.

— Дякую. Не треба. Вік свій поневірявся в чужих кутках, то хоч умру в своєму.

— Такої! Йдеться про те, щоб жити! — палко гукнув Павло Адамович, і в тому був недобрий знак.

— Як жить, то й жить, — всміхнувся Тарас над силу. І раптом мовив про заповітне: — Хочу поставить хату біля Дніпра... Щоб хвиля поряд хлюпала...

— Приїду в гості. Можна?

— Ласкаво прошу. Скільки ще в нас зими?.. Од сили зо два місяці... А в квітні вже поїду на Україну!..

— Це вам пішло б на користь, — сказав Павло Адамович. — Бо клімат тут...

— Мій друг Іван Сошенко геть пропадав, а виїхав у рідний край і став здоровим. Вже двадцять літ живе собі, не тужить.

— Так, так... А поки що я випишу для вас іще мікстурки... — присів до столу лікар.

Тарас почув, що в грудях знову заболіло. Дивно, коли Круневич слухав, він болю не відчував...

— Я через день заходитиму.

— Так зле мені?

— Вам треба поберегтися... — протяг Павло Адамович. — В теплі побуть, поїсти всмак... А може, хай Матвійович вам підшукає якусь сім'ю?..

— Ні. Буду тут, — так твердо сказав Тарас, що лікар не наполягав. Зібрав свою мізерію у саквояж і, попрощавшись, вийшов. Михайло з ним. Провести і розпитать без хворого про те, чого йому не варто чути. Ця хитрість стара, як світ.

Він десь читав, що елліни вже користались нею. Сократ, наприклад, твердив, що не сказати хворому всієї правди — то добрий вчинок, а не лукавство... Що вони, ці лікарі, знаходять у нього в грудях?.. Може, якби він знав... Ат, що там може бути!.. Діжде весни, приїде на Україну... Садки цвітуть, луги цвітуть... Повітря пахне рястом та медуницею...

— Чого ти плачеш? — тихо спитав Михайло, що повернувся.

— Плачу? Тобі здалося...

— Каже Павло Адамович, Що має стати краще за тиждень-два...

— То добре. У мене є замовлення, портрет одної пані...

— Чи не куми Надії?

— А-а, це секрет! — всміхнувся.

— Застану тут, то й знатиму.

— Хай покортить!

— То, може, це?..

— Ні, ні. Федот знайде мені в Полтаві кирпу, просту. А це, Михайле, пані.

— То й що? Усі однакові...

— Як братиму, то тільки таку, як сам, просту й трудящу!..

— Вольному, як кажуть, воля... Вип'єш десь за годину ліки. Обідати я принесу.

— Вже йдеш?

— Є пильне діло.

— Подай мені Величка, він на столі... Спасибі.

— Збираєшся щось написать?

— Не знаю ще... Хотілося б...

Провів Михайла поглядом, а далі тільки слухом аж до дверей і розгорнув на будь-якій сторінці трагедію свого народу...

Не міг читать. Чогось останнім часом не може він ні слухать про Україну, ні думать: сльози здавлюють йому одразу горло... Так ніби він у скорім часі знову кудись майне від неї на край землі... Це, певно, й досі оті слова Левкові дають про себе знати... Чи хворе серце...

Вітер гуде надворі, сипле у шиби снігом. Нині він вже шкодує, що з хати видно дворик, а не Неву. Це б підійшов, поглянув на білий світ...

Встав, одягнув халат-свитину і заходився накапувати собі у ложку ліки...

Внизу тим часом почувся шум, якесь непевне човгання.

— Хто там? — спитав.

— Це я, Лєсков...

— А йдіть сюди, добродію!

Лєсков піднявся ніяково, краєчком ока глянув на розгардіяш кімнати хворого.

— Будь ласка, вибачте, що так приймаю, — сказав Тарас. — Зійти униз не можу: підлога там, як у льодовні. Сідайте ось до столу... Я вип'ю ліки...

Запанувала якась напружена, холодна тиша. І щоб її порушити, Тарас кивнув на ліки:

— Ось пропадаю...

— Видужаєте, — озвався гість. — Зима нерівна. Хворих тепер багато в місті...

— Коли б не біль у грудях та не задишка... Геть зледачів — робить немає сили...

— Як видужаєте, то надолужите, — втішав Лєсков.

— Ну, годі вже про мене. Ви б розказали краще про Україну. Що там чувати доброго?

— Як скрізь... — непевно озвався гість. — Привіти вам передавали отець Юхим, Сошенко, Чалий, Сенчило-Стефановський і Лобода...

— А як Іван Гудовський?

— Геть хворий.

— Бідний... Треба ж: на ноги тільки сп'явся, а тут тобі... Коли ви всіх їх бачили?

— Ще в тому році, в грудні.

— А гарно там, на Україні? Лєсков здвигнув плечима:

— Зима...

— В нас гарні зими... — примружившись, сказав Тарас — і мов побачив Дніпро й Поділ з гори побіля монастиря. — М'які, здорові... Може, коли б я жив цю зиму на Україні... Ви бачили оцю "Граматку" Куліша? — спитав, помітивши перед собою книжку, яка весь час дражнила суздальщиною свого оформлення.

— Так.