Читати книгу - "Терновий світ, Шевчук Василь"

— То скажіть, для кого вона написана?

— Для кого? — з подивом спитав Лєсков. — Ну, звісно...

— Для кого? Бо певен я, що не для тих, кого потрібно навчати розуму!..

— Недільні школи в Києві великий мають успіх... — уник Лєсков розмови про Куліша й "Граматку". Тарасові зробилось тоскно.

— Діждатися б оце весни, Миколо... Та на Вкраїну!.. Може б, мені полегшало, ще, може, там подихав би... А як Варшавська залізниця і Київське шосе? Будуються?

Лєсков кивнув. Він раптом втратив мову й також ховав від нього очі.

— Швидше б уже ходили і там поштові екіпажі, бо не доїду на тих проклятих перекладних... А треба їхати! Бо тут помру...

Лєсков почав прощатися. Немов згадав, що хтось його чекає.

— Спасибі, що не забуваєте, — сказав Тарас. — Заждіть... — узяв "Буквар" зі столу. — Візьміть оце прогляньте й скажіть мені, що ви про нього думаєте.

Лєсков пішов, потиснувши йому поспішно руку. Внизу він хлюпав носом, неначе плакав, довго взував галоші... Двері потому стукнули, і стало тихо-тихо...

В сум'ятті духу, збуджений приходом гостя, Тарас пройшов сюди-туди кімнатою, спинився біля вікна, дмухнув на шибку... Що він тут міг побачити!.. Якби ж вікно виходило на інший бік, де простір, Нева та лівий берег!.. Десь там і мила його Вкраїна... За тисячу зимових верст, далека й недосяжна йому тепер, як вечорова зірка!..

В останніх числах січня, після водохрещенських морозів та хуртовин, згадав, що вже давно не шле листів. Варфоломій, не пише, як там діло з купівлею землі під Кановом. Сказати смішно: вже другий рік вони торгують землю, а все не зрушать з місця. Так, ніби вперлись лобом в якусь стіну. Весна вже зовсім близько, а хату ставить ніде і їхати нема куди. Садок також не саджений...

Сидів у ліжку й слухав, як стукають йому в вікно синицями веселі краплі. Перша, вважай, відлига у цьому році, гонець весни. Ще місяць... У лютому на Україні вже зацвітають котики й довкруг дерев утворюються в снігу проталини. Так наче кожен стовбур звільняється від пут зими, готується ожити соком, бростю... А тут зима — до квітня!.. Учора один земляк заходив, щоб попрощатися, — в Одесу їде, — й нагнав на нього смутку, роз'ятрив душу. Їде... Він же тут мусить гибіти й чекати хтозна-чого.. А в тій Одесі, мабуть, уже теплінь... І на Кубані... Довго чогось мовчить старий отаман Кухаренко. Вже ледь не рік... Аби чого не сталося!.. Там чубляться хтозна за що з черкесами... Писав, писав і враз умовк... Неначе Сергій Левицький... Він слав йому привіти, а той уже давно був мертвий... Бідний, його убив той лист єдиний із Петербурга, що не спалили вони у Герна з Федором... Як це він написав? "Багацько єсть тут таких, що згадують Вас, а Головко каже, що Вас не стало, а на місто того стало більше людей аж до 1000, готових стоять за все, що Ви казали..." Жандарми сполошилися. Бунт, змова! Той Головко застрелився під час арешту. Сергій стрибнув з прольотки в Мойку, але жандарми витягли. Помер невдовзі, випущений із Петропавловської... Аж тут уже, у Петербурзі, йому про це повідав Федір Лазаревський. Той Синій міст на Мойці тепер йому — як докір за необачність. Спалили б тоді цей лист... На Мойці він колись побачив смерть поета... Зимового сумного дня вмирав від рани Пушкін... У січні... Та трагедія лучилася двадцять дев'ятого... То це ж якраз сьогодні!..

Схопив газету, куплену йому недавно старим солдатом Федором, і... не знайшов ні слова про ту біду, про Пушкіна. І досі він "не чиновний, не занимавший никакого положення по государственной службе", як висловився тоді міністр Уваров. Міністр освіти!.. Краєвський колись розказував, що мав догану за некролог, ним надрукований в своїй газеті... Пушкін для них не вартий добрих посмертних слів!..

Жбурнув газету. Влада, що зневажає і нищить цвіт народу, не має права на існування! Вона такими діями розписується в своїй неістинності. Бо хто боїться правди, вже неживий.

Дістав зі столу склянку й напився чаю. Вже прохолов. Тут швидко все холоне. Камінний склеп... Ні, він поставить хату з сухого дерева, щоб пахла лісом, сонцем, яке ввібрав той ліс зеленим листом!.. Чому ж не пише Варфоломій? Чи приключилася якась біда, чи зледащів?.. Послав листа недавно, а ніби так уже давно. Для нього час тепер повільно тягнеться. Колись на конях мчався, а нині все волами неквапно їде. Майже як на засланні, коли чекав на волю...

І не помітив, як стало темно. Давить його пітьма, пригнічує... Встав, одягнувся і запалив грубезну свічку. Федір купив таку, аби горіла довше... Із мороку звабливо виплив аркуш, перо, чорнило... Сісти б та написати... Вірші — це стан душі, а в нього зараз зовсім у ній нема поезії, є тільки біль за себе, за рідний край, за волю... І просто біль, у грудях...

Вмочив перо і сів до столу. Неквапно, важко вивів "29 січня 1861"... Перемістив ліворуч руку, яка була така важка, мов дерев'яна, й з цього почав свій лист до брата Варфоломія:

"Так мені погано, що я ледве перо в руках держу, і кат його батька знає, коли воно полегшає..."

Передихнув. Це ж треба, щоб так ослаб!.. Листа йому писати важко, а як же гравіруватиме?..

Поволі, ніби вергаючи камінні брили, писав слова турботи про небожа свого Каленика, повідомляв адресу вчорашнього свого відвідувача, що міг йому допомогти з роботою, про "Букваря" й "Основу", які послав недавно Варфоломієві... Знемігся геть, коли дійшов до основного, хоча й писав якнайкоротше. Посидів трохи, дивлячись на чорноту проталого за день вікна, й узявся знов до праці:

"Кінчай швидше в Каневі та напиши мені, як кончиш, щоб я знав, що робити з собою весною. Прощай! Утомився, наче копу жита за одним заходом змолотив. Цілую твою жінку і твоїх діточок".

На підпис уже не стало сили й він вивів "Т".

Поклав перо, ковтнув, як лід, холодного, чомусь гіркого, чаю і перейшов до ліжка. Здавався сам собі скляним, таким, що досить доторку — й він задзвенить, розсиплеться...

В постелі стало легше. Напівлежав, примружившись, і слухав, як стихає шум у голові, як гояться од втоми руки, ноги... Погані твої діла!.. Коли піде так далі, то як же ти, сердешний, на білім світі житимеш?.. Мені аби додому, на Україну!.. Дихну повітрям рідним — і все мине... Там не дадуть хворіти природа, люди, клопоти по влаштуванню свого гнізда... Я зможу щодня й щоночі слухати неквапну, мудру мову мого Дніпра, перегук зір на небі, зітхання, шепіт лісу і шум трави під вітерцем...

Відчув, як сльози скочуються йому з очей по щоках, і зруйнував ідилію свого життя на кручі біля Дніпра. Хто знає, як там буде! Недарма мовиться, що добре там, де нас нема... Ти це зі зла, з розпуки, що тут лежиш, що сили немає їхати! І дим вітчизни нам солодкий і приємний... Весняний дим надвечір, як спалюють сухе бадилля... Лункі незвично голоси, скрип журавлів біля криниць... А потім — пісня!.. Дивна, якась свята, правічна, що серце, душу твою з грудей виймає...

Двором пройшов хтось, хрускаючи уже підмерзлим снігом, і нагадав йому приїзд до Петербурга ледь не три роки тому... Хіба не так він рвався, — а може, й дужче, — сюди, в столицю, з Новопетровського, а потім з Нижнього Новгорода!.. Які були надії, які великі задуми!.. Чому ж так тісно й душно йому тепер у Петербурзі? Де ділась та велика радість, з якою він летів на крилах волі в цю Академію, на цей гранітний берег ріки Неви, до друзів і до мистецтва?.. Власне, того ясного настрою не вистачило йому й на рік... Рік волі, праці, слави!.. Не знав, нудьгуючи на Мангишлаці, що став такий відомий, такий близький, такий потрібний людям на Україні і в Петербурзі, що до звання поета вже додалося не менш тепер почесне звання страждальця, мученика за кращу долю людства. А для уварових він теж лишився не чиновним. І не художником, а відставним солдатом із конфірмованих, що й далі мусить жити під їхнім пильним оком... Можливо, це й потьмарило його велику радість... Чи вісті з України?.. Чи почуття не виконаного обов'язку перед своїм народом-мучеником?.. А може, все потроху?..

Годинник Петропавловської пробив дев'яту. Господи, ще тільки дев'ять!.. Ночі такі страшні й предовгі, налиті вщерть думками, болем, передчуттям чогось сумного... Ніччю самотина його вгортає, душить... А ще коли удвох з пітьмою!.. Якби ж він міг заснути звечора й проспати ніч, то, може, чувся б ліпше…Знову хтось прочвалав, похрускуючи пришерхлим снігом... Хоча тоді був березень, — ба, навіть уже останні числа, — сніг ще лежав... Морозець теж прихвачував його надвечір кіркою... Хоч він тоді нестямний був од щастя, а пам'ятає добре і свій приїзд, і перші дні в столиці...

...Локомотив посіпався, протяжно свиснув і зупинився. Крізь вікна й уже з перону бачив таке знайоме і незнайоме місто... Гадав тут бути ще восени, а вже й весна надворі. Із Петербурга в киргизький степ його колись доправили за вісім днів, а звідти до Петербурга він діставався трудно аж вісім місяців! Не через те, що шлях розбитий був або стряслося якесь стихійне лихо чи моровиця, — його затримали на півдорозі й заборонили в'їзд до столиць. Хотіли ще й вернути до Оренбурга, так добрі люди не допустили...

Як не було, а він стояв на петербурзькій вулиці й не міг тому повірити. Збулось нарешті!.. Серце шалено било в груди. Здавалося, що перехожі чули той урочистий, святковий дзвін, бо озирались... Господи, невже кінець його стражданням, його тяжкій покуті за гріх великий — правду!.. Взяв візника й сказав йому, щоб їхав Невським. — Та не гони так, братику! — торкнувся його плеча. — Дай подивитись...

Вперше у нас у Петербурзі? — спитав візник.

— Ні... Просто не був давно, вважай, тринадцять років... Жаль, темно вже!..

— В готель якийсь поїдемо?

— Ні, на Морську, будинок графа Уварова.

Візник зиркнув з повагою. Аж ніби якось виструнчився, наскільки це було можливо зробити сидячи. Невдовзі він засовався, засумнівався. Видно, малий багаж та борода приїжджого йому вселяли сумнів.

— А ви... — хотів спитати.

— Не граф. У графа живе мій друг, — вніс ясність. — І в мене є чим розплатитись з вами. Візник притих, втягнув у комір голову.

— Гони! — гукнув йому Тарас.

Той озирнувся, вйокнув на конячину й змахнув невидимим у тьмянім світлі батогом.

Михайло його одразу і не впізнав. Дивився своїм ласкавим поглядом і ніяковів.

— Тут, кажуть, живе Михайло Лазаревський, Шевченків щирий приятель...

— Тарас?! — гукнув господар вражено.

— А то ж яка личина...