Читати книгу - "Три листки за вікном, Шевчук Валерій"

Нічого не одказав на те Петро, натомість озвалася Гайдучиха, дякуючи, але так тихо, що за музиками навряд чи Тиміш її почув.

Стіл було заставлено їжею й питвом, і вони всі з шумом посідали і випили по першій чарці. Почали заїдати, і з усіх тільки Петро нічого не куштував. Пив, і в очах його почали запалюватися веселі іскри, а коли музики заграли "Метелицю", устав з-за столу і притупнув ногою. Стріпнув чубом і звів руку, виходячи, тоді як другою взявся о бік. Всі пішли за ним, лаштуючись у коло лицем досередини, власне, лицем до нього, Петра Гайдученка, бо всі мимовільно відчули, що саме він тут проводить. Взялися за руки і пішли по колу; на кінець восьмого кроку всі одночасно, не роз'єднуючи рук, повернулись у протилежний бік. Тоді в танок пішов Петро, розвів руки і почав крутитися, як муха в окропі. Зрештою підступив до Гайдучихи і став до неї обличчям. Вони взялися під праві руки і перемінним кроком почали обертатися, як ходить по небі сонце. Петро взяв Тимошиху під ліву руку і почав рухатись у зворотному напрямі, як ходить сонце. Обходив усіх один за одним, доки не спинився супроти Тимоша. Прокрутився з Тимошем і мимовільно пристукнув закаблуком Мохну по нозі. Тиміш засичав і сердито блимнув на Петра, але той уже йшов до своєї жінки з випростаною головою, з блискучими очима і радісною усмішкою на вустах.

Так вони танцювали не один і не два рази, і завжди виходило, що останнім опинявся чи Петро, чи Тиміш, і по черзі давили вони один одного закаблуками, аж сичали з болю, і знову починався той-таки плин. Здавалося, позабували про час та міру і вже добряче упріли, але всіх живив незбагненний вогонь, тож тупали вони, крутилися й поверталися, аж доки найслабша з усіх, Тимошиха, не сіла знеможено на лаву. На те замовкли втомлені музики і присіли до столу, щоб покріпитися, покріплялися й вони всі — їли, ніби хотіли насититися на тиждень чи й на два. Гайдучиха трохи тривожно зиркала на чоловіка, бо давно не бачила його таким веселим, а він, помітивши її насторожений погляд, підморгнув легковажно і всміхнувся. Був достеменно такий, як раніше, коли вони побралися, саме оця його веселість та рухливість і привабили колись її до нього, бо сама була дівчиною повільна й несмілива, тепер же прочувала у тому його збудженні щось неприродно-незвикле. Тоді встав Тиміш, набряклий від випитого та з'їденого, і його гарне широке обличчя заблищало від поту.

— Я, Тиміш Мохна, зголошую тут урочисто, — сказав він і подивився на Петра, — що сусід мій Петро Гайдученко повернув мені сповна борг, який я йому вділяв, на що повертаю йому квит, що потім при вас, свідках, упишемо в актові книги.

Він вийняв квит і подав Петрові, і той, граючи веселим усміхом та блискочучи очима, порвав його на дрібні клаптики і підкинув угору. І заряхтіло над столом від безлічі метеликів, а всі загомоніли, засміялися і заплескали в долоні, Тиміш та Петро вийшли з-за столу, обнялися, і Мохна шепнув Гайдученкові на вухо:

— От бачиш, Петре, тепер уже ти вільний! Поплескав по плечі і відійшов, показавши Петру широку спину і червону шию. По тому стрепенувся дивно Гайдученко, бо почув раптом знайомий шелест і шарудіння. Тіло Тимошеве почало гойдатись у його очах і розпливатися. За мент він побачив, що по кімнаті йде, пострибуючи на хвості, грубий, лиснющий гад і сичить, повертаючи врізнобіч голову. Тоді-то й вирвався з горла у Петра той крик, що тамував його так довго, дикий, тонкий і пронизливий; крик, від якого всі раптом побіліли і кожному застряг у горлі непрожований шматок. Гайдучиха перелякано скочила, але було вже пізно: незвідь-звідки з'явилась у руках у Петра невелика сокира, і він кинувся до Тимоша із таким спритом, що той і озирнутися не встиг. Сокира вдарила його в голову раз і другий, і бризнула червона цівка, досягши аж сволока. Тиміш захитався, вирячив очі і раптом почав присідати. Кров залила йому обличчя, і стало воно яскравочервоне. Тоді закричали й загорлали чоловіки і завищали жінки; Юсько Корнієнко з переляку югнув під стіл, а Клим Стокоз кинувся, щоб схопити Петра. Але в нього перед очима мигнула кривава сокирка, і Стокоз відкинувся вбік, тоді як Петро щосили вдарив у двері. Клим побіг за ним і закричав на всю силу своїх легень:

— Убили! Убили! Тимоша Мохну убили! Держіть його, держіте!

Петро біг по вулиці, широко викидаючи ноги, за ним мчав Клим Стокоз і ще кілька чоловіків, що вискочили з дворів. Крик розносився по цілій околиці, і ще за мить ціла юрба котилася вслід за Петром. Він забіг у глухий завулок і перестрибнув через тин у обійстя Педька Бубенка. Сам Педько порався на городі і, побачивши незвичайну прояву, хотів її перепинити. Петро змахнув сокиркою, і Педько злякано сахнувся. Петро ж вискочив з другого боку на іншу вулицю і подався вже нею. Люди кинулись убік, щоб перепинити йому дорогу, з другого боку з'явилась ще одна юрба з наказним отаманом Данилом Харевським. Петро врізався просто в людей, махаючи на всі боки сокирою, і люди розсипалися, мимовільно даючи йому дорогу. Відтак кинулися за ним, і вже дві юрби мчали вслід за втікачем. Ламали по дорозі тини, узброюючись палицями, важко дихали і блискотіли очима: запахом крові раптом на всіх повіяло.

Тимоша Мохну тим часом винесли на подвір'я, коло нього вже порався міський цилюрник. Тиміш стогнав, а коло нього тихенько скиглили Тимошиха і Гайдучиха. Юсько Корнієнко ходив по двориську і ламав на руках пальці.

— Я був уже його схопив, — казав він незвідь до кого. — Тільки ж він з тією сокирою… ледве мені голови не проломив.

Ходив туди й сюди і повторював ту фразу без кінця, вряди-годи спиняючись і прислухаючись до колотнечі, що зчинилась на кутку.

А тим часом, як загнаний звір, мчав із однієї вулиці на іншу Петро Гайдученко, перескакував тини, толочив городи, вривавсь у садки і знову вистрибував на вулицю. Але скрізь бачив юрбу, що виривалася проти нього з розмаханим паліччям і роздертими у крикові ротами, і знову стрибав через тин. До нього кидалися господарі обійсть і пси, але він провалив одному псу голову, а Івана Дячка, що зміг схопити його, вкусив за руку. Після того скочив у завулок і помчав у той бік, де жив сам.

Заскочив у сіни і став у дверях, світячи кривавою сокирою. Очі його палахкотіли, груди ходили ходором, в той час, як двір заповнявся людьми. Кілька сміливіших кинулися на Петра з палицями, але той зручно відбився сокирою.

— Стривайте, люди, — сказав, зайшовши у двір, війт Семен Герасименко. — Я побалакаю з ним… Гей, Петре, — сказав він владно. — Кинь сокиру і йди з нами у ратуш.

— Хто до мене підійде, розчереплю голову, — прохрипів Петро.

— Заговорюйте тут його, — шепнув Герасименку осавула Савка. — Я обійду ззаду.

— Це балакаю до тебе я, Семен Герасименко, — голосно сказав війт. — Коли не хочеш, щоб тебе вбили, віддайся і підеш з нами у ратуш.

— Не піддамся я вам! — крикнув Петро. — Хоч би ви мене на часточки порубали.

— Чи ти сказився, Петре? — сказав Клим Стокоз. — Що це з тобою подіялося?

— Що подіялося, сам знаю, — сказав Петро. — А вам до того діла немає…

— Навіщо ти зарубав Тимоша Мохну? — спитав Іван Дячок.

— Це він і я знаємо, — сказав Петро. — І це наш із ним справунок.

Осавула Савка тим часом висадив хатнє вікно, і не встиг Петро й повернутися на скрип дверей, як схопив його ззаду на руки. Тоді схитнулася юрба і кинулася на Петра. Засвистіли палиці, і закричав тонко й пронизливо Петро.

— Ану розступіться, люди, — кинувся війт Герасименко. — В'яжіте його і ведіть на ратуш.

Петра в'язали так, що в нього хруптіли кістки. Він уже не змагався, а плакав, ридаючи, як мале дитя.

8

Його поставили перед сотником Федором Даниловичем, наказним отаманом Данилом Харевським, війтом Семеном Герасименком і перед бурмистрами. При цьому було багато цікавих послухати цей перший розпит.

— Правда, Петре Гайдученку, що ти вбив Тимоша Мохну? — спитав сотник.

— Я вбив його, — відказав Петро.

— Чи живий він іще, пане війте?

— Ще живий, — сказав війт, — але непритомний.

— Скажи нам, Гайдученку, причину, через віщо ти забив Мохну, — сказав сотник.

— Причину цю виповість він сам, — відповів Петро. — А коли, дасть бог, помре, то судитиме нас господь.

— Ти вів себе, як захвоцаний, — сказав сотник, — але відповідаєш розумно.

— Це в нього буває, — виступила перед суд Гайдучиха. — Якесь наслання часом на нього находить, панове урядові, що й люди можуть посвідчити. Коли добре і розумно говорить, а коли як без розуму стає.

Петро повернув голову, щоб подивитися на жінку, але вона не захотіла зустрічатися з ним поглядом. Тоді дивне страждання поступило йому на обличчі.

— Суд не може розглядати цю справу, доки не оскаржить Петра Гайдученка потерпілий Тиміш Мохна, а коли він помре безсловесно, його рід, — сказав сотник. — І поки те станеться, забийте Петра в кайдани і прикуйте перед ратушем. Я ж сам навідаю Тимоша Мохну.

Він звівся, а разом із ним звелися й інші і вийшли з ратушу. Решта дивилася, як куватимуть Петра Гайдученка…

Мохна й досі лежав у дворі. Коло нього порався цилюрник, голова в Тимоша була зав'язана, а обличчя — наче паперове. Вряди-годи голова та смикалася, і тоді виривавсь із горла стогін. Заплакана жінка стояла обіч і тоненько схлипувала. Вона здригнулася на рип хвіртки і зирнула великими нетямущими очима на сотника, який заходив у двір.

— Чи не приходив до пам'яті? — спитав тихо сотник. Жінка кволо похитала головою.

— Може і не прийти, — спокійно сказав цилюрник. — Два удари сокирою по голові — цього забагато.

Сотник перемнувся з ноги на ногу: у дворі пахло кров'ю.

— Може, висловить свою долю щодо вбійника, — сказав нарешті сотник, — запам'ятайте…

Повернувся на закаблуках, а за його спиною знову тихо заскиглила Тимошиха.

Попростував на ратуш, і люди, які йшли за ним з цікавості, почали помалу розходитися. Він же йшов, наче не було за ним супроводу, спустив сиву голову й задумався. Тільки біля ратушу знову звів очі: закутий у ручні та ножні заліза, сидів тут Петро. Був припнутий, крім того, чепою до стіни, і кожен його рух озивався металевим дзвоном. Оподалік стояло кілька цікавих, які тому не розійшлися, що побачили сотника.

— Живий ще Тимоха? — спитав Іван Дячок.

— Слава богу, — відказав сотник. — Але надія в нього невелика.

Люди перезирнулися і потягли по вулиці в напрямі Мохниного обійстя.