Читати книгу - "Замок дівчини в білому, Костянтин Киріце"

— Коли зараз же не перестанеш, я тебе скину вниз! Подивися краще, чи не стежить за нами хтось цікавий.

Радий, що хоч і покалічений, а може чимось стати в пригоді, Дан цілком серйозно прийняв завдання. На їхнє щастя, місцевість була заболочена, ніким не оброблялася, та й далеко від села, отже, бродити тут нікому. Селяни з самого ранку в полі. І до руїн нікому й діла не було.

На скільки глибшала яма, настільки важче доводилося Урсу. Після не дуже товстого шару м’якої землі лопата наткнулася на кам’янисті сланці. Урсу тепер працював лише кайлом, бо лопата годилася тільки вичищати яму. Кайло було маленьке, робота посувалася повільно, хоч хлопець дедалі дужче бив у непіддатливий грунт. Залишалося ще з півметра, коли кайло виявилося непотрібним. Те, що Урсу спершу назвав скельними сланцями, насправді виявилося кам’яною стіною, яка прикривала металеві двері. Пробитися крізь цю старовинну стіну годі було й думати.

— Тут тільки динамітом можна взяти, — ледь не плачучи, сказав він Данові.

— Де ж його взяти? — злякався той. — А може, обійдемося чимось простішим?

— Мене починає дратувати все оце чортовиння.

— А мене, скажу тобі щиро, дуже тішить.

Урсу глянув на Дана поглядом, який важко було назвати привітним. Тому Дан поквапився уточнити свої слова.

— Ні, мова зовсім не про цей, так би мовити, нещасний дот, а про все наше відкриття. Наскільки все ускладнюється, настільки й зростають шанси знайти щось, Урсу.

— А-а! — дійшло крем’язневі. — Так воно, певно, і є, тільки ніяк не можу збагнути, як нам пробитися крізь цю перешкоду. У нас нема підходящого знаряддя, та й великого шуму не можна зчиняти. Я вже думав бити кайлом, може, і вдалося б проламати… Та сюди збіжиться все село… А ти ж чув від Катріни, що тут за люди.

— Я придумав! Ти повинен ударити сильно кілька разів, а потім, через півгодини, ще кілька разів.

— А далі? Чи ти думаєш, що люди в селі нічого не почують?..

— Тік казав, що вчора в селі не було ані душі… Лише кілька бабів та малюків…

— Доведеться робити так, бо нема іншої ради. Якби було хоч трохи карбіду!..

Дан не зрозумів:

— Карбід? Навіщо він тобі?

— А ти ніколи не грався карбідом і консервною банкою? Кладеш консервну банку в калюжу, під неї шматок карбіду. Карбід вибухає і підкидає банку вгору.

— Я знаю, але не розумію, навіщо він нам тут? Думаєш, що вдасться висадити двері карбідом?

— Я не висаджуватиму дверей, але зміг би відкрити їх, не привертаючи уваги сільських бабів.

— Не розумію, поясни, будь ласка.

— Дуже просто! Ти йдеш у село і кілька разів стріляєш карбідом бідя криниці, де граються діти. Консервні банки в нас є. Треба тільки узгодити наші дії з точністю до секунди…

— А-а! — здогадався Дан. — Ти хочеш, щоб гуркотіло одночасно? Чудова думка! Тільки нема карбіду!

— А може, в кооперативі?

— Спробую… Якщо знайду… Прихоплю з собою й консервні банки.

Урсу й Дан звірили годинники. Секундні стрілки показували однаково. Хлопці домовилися, що перший вибух буде сигналом про те, що карбід знайдено. Через дві хвилини — другий вибух. А потім вибух що три хвилини. Урсу в цю секунду гатитиме в двері.

— Ти ж пильнуй! — настановляв Дана Урсу. — Банок набери якомога більше, бо, може, загубиш якусь. А дітлахів заставляй після кожного вибуху збирати їх.

— Не турбуйся, вибух буде що три хвилини!

— І ще одне, — додав Урсу. — Калюжу знайди невелику. А тільки підкладеш карбід, одбігай чимдалі. На моїх очах одного хлопця буквально скупало таким вибухом.

Дан бігцем подався в село, а Урсу заходився розширювати площину біля металевих дверей, щоб було де розмахнутися і якомога дужче вдарити. Однак він забув про одну дрібницю. Тим часом його цілком захопила робота. Закінчивши розчищати, примірився до удару. Він стане отак зверху над стіною, візьме кайло обіруч, покладе поряд на видноті годинника, а певної миті щосили вдарить. Хто зна, може, поталанить легко пробити проіржавілі двері. Хлопець простягнувся горілиць на траві, розкинувши руки й ноги, щоб відпочити й набратися сил. Поволі спливав час. І лише коли почувся звук вибуху, Урсу згадав, що вони не врахували однієї важливої дрібниці.

Ні про що більше не думаючи, Урсу зайняв визначену заздалегідь позицію. Він вискочив на стіну, міцно вперся ногами в землю, схопив обіруч кайло й почав розмахувати, втупившись у годинника. Ще три секунди… дві… одна!

Крем’язень ударив з жахливою силою. Він нічого не почув, крім грому удару, а Дан серед малюків біля криниці почув тільки вибух карбіду. Урсу знову напружено застиг. Коли до наступного вибуху залишилося кілька секунд, він зрозумів: щоб кайло пробило металеві двері, другий удар повинен бути ще сильніший… Цей удар був такий сильний, що держак кайла переламався навпіл. Саме про це Урсу й не подумав раніше. Але не можна гаяти часу. За три хвилини помилку слід виправити… Він не повинен пропустити жодного вибуху, бо хто зна, скільки Данові вдасться продовжувати «гру».

Урсу, забувши про будь-яку обачність, шалено метнувся з горба. І хоч від металевих дверей до місця внизу, яке він примітив, було щонайменше метрів тридцять п’ять, крем’язень подолав цю відстань кількома скоками. А там нагнувся до величезного каменя, взятися за якого зважилася б лише дуже сильна людина, схопив його й підняв до грудей. Від страшенної ваги тіло зігнулося, але хлопець почав підніматися вгору урвистим схилом. Гнаний однією думкою — якомога швидше дістатися до металевих дверей! — він майже третину шляху подолав без перепочинку. Зупинитися вирішив біля смерічки й оголеного коріння. Але корінь, на який він зіперся