Читати книгу - "Колишній, Ульяна Соболева"

- Я подзвоню, гаразд?

Закрила стільниковий, і стало нічим дихати. З кожним днем вона заплутується в цій павутині ще сильніше. Коршунов тепер нагадував одного з павуків, у чию мережа вона потрапила поза волею.

Ніка швидко переодяглася в джинси і темно-вишневий светр, хустинку згорнула в смужку і пов'язала як обруч. У дзеркало не подивилася. Швидко підхопила сумочку і спустилася по сходах. Холод пронизав тіло. Чортихнулась, повернулася за пальто.

Міліцейський «бобік» уже чекав на вулиці. Ніка прошмигнула на заднє сидіння. Привіталася з водієм і відвернулася до вікна.

«Почалося. Коршунов уже заговорив зі мною про почуття...Скоро доведеться розплачуватися за його щедрість і доброту. Андрій поруч із ним...Ну як я у нього на очах...Господи, що ж мені робити? Що?»

***

Ніка пройшла в кабінет Корецького, тихо постукала. Артем відкрив майже відразу. Упустив її і прикрив за нею двері.

- Ну що, Серебрякова? Як тримаєшся?

Голос бадьорий, а в очах співчуття. Щире, непідробне.

- Мої хрещениці в садку?

- Так, відвела зранку.

- Сідай, чаю будеш?

Артем окинув її поглядом, спохмурнів і поліз у шафку біля столу.

- Тримай. А то дивитимуться на тебе боляче. Скоро на скелет перетворишся.

Простягнув їй плитку шоколаду «Оленка». Ніка усміхнулася - її улюблена.

Артем подзвонив по внутрішньому телефону і попросив, щоб йому принесли дві чашки чаю. Потім подивився на Ніку і посунув до неї пачку сигарет.

- Бери. У мене ще є.

Ніка не відмовилася, дістала сигарету і закурила.

- Як ти, красуне? Давно не бачилися. Що нового розкажеш?

Ніка зніяковіла під його допитливим поглядом. Корецький - тонкий психолог, від нього нічого не приховаєш.

- Андрій приїхав... - тихо прошепотіла і затяглася димом.

- Знаю. Ти його вже бачила.

Не запитав. Швидше констатував факт.

- Бачила.

- Про дітей сказала?

- Ні. Не сказала, і говорити не збираюся. Дізнається – значить, дізнається, а немає...значить, так на краще.

Нервово постукала запальничкою по столу, у цей момент Артем взяв її за руку.

- Ніко, ти навіщо так, а? Дітей не карай. Вони не винні. Так, було погане. Так, кинув тебе. Але їм потрібен батько.

Хвиля дикого гніву взбурлила в ній.

- А вони йому потрібні, Тим? У нього тепер інше життя, повне пригод. Бабки, тачки. Здалися йому діти. Роз'ятрить їх і знову поїде, а я потім буду їх збирати по шматочках? Уже краще нехай зовсім про нього не знають, ніж  пізнають такий біль.

Артем потер перенісся пальцями і теж закурив.

- Значить, шансів йому не даси?

Ніка істерично засміялася.

- Шансів на що? Тьомо, я йому не потрібна. Ми йому не потрібні. Він як був самцем, так і залишився. Йому тільки одне потрібно. Не пробачу ніколи. Усе. Годі про це. Тим, у мене і так усе хреново. Не усугубляй. Тільки скажи, навіщо покликав, та я поїду, мені ще щодо похорону вирішувати треба.

Корецький дивно на неї подивився і відкашлявся.

- Справа делікатна, але гарна. Варюшу, сестру мою, пам'ятаєш?

Ніка кивнула.

- Горе у неї, Ніко. Чоловік помер. Зовсім молодий. Рак. Згорів за кілька місяців. Одна вона на господарстві з сином. З розуму сходить. Я тут подумав...Може, свою маму з дівчатками до неї відправиш. Ненадовго. Витягувати дівку треба, а то ще руки на себе накладе.

Ніка злетіла зі стільця, навіть сигарета в руці затремтіла.

«Відправити дівчаток і маму в село?! Господи, це ж ідеальне укриття. Це диво! Це ...Фуууух...Тьомка. З розуму зійти, як тільки вгадав, що я мрію їх відправити подалі!»

- Звичайно. Думаю, що мама заперечувати не стане. Дівчатка на свіжому повітрі відпочинуть. Знаєш, Тьом, чудова ідея. Та й я тут без них багато справ по роботі зроблю.

- Нехай свято там відзначають. У Варі і телебачення, й інтернет. Я провів.

Обличчя Артема спочатку просвітліло, а потім він насупився, наче подумав про щось неприємне.

- Молодець, що погоджуєшся. Їй дуже потрібна допомога. Ось і добре. За цим і покликав. Тоді відправляй їх швидше, а то Варвара мені щодня дзвонить. Плаче.

- Звичайно. Сьогодні ж поїдуть. Посаджу їх увечері на автобус. Не думаю, що мама відмовиться...Не треба їй на похорон, і так серце може не витримати,  вона через Свєтку цілий день ридає. Ну, я піду, Тьом?

Він хитнув головою, посміхнувся кутиком рота.

- Ти не бійся, Серебрякова, прорвемося. Ось побачиш.

Пройшовшись пішки по засніженій вулиці, як можна далі від управління, Ніка зателефонувала Володимиру. Той, як завжди, негайно відповів.

- Вероніко. Як же я чекав на ваш дзвінок...Ось прям трубку в руці тримав.

- Я звільнилася. Можу через годину до вас приїхати. Ось удома трохи розберуся, і можете прислати машину.

«Він приїде сам. Точно знаю».

- Добре. Я страшенно радий. Рівно через годину машина буде під вашим будинком.

- Асланов! Ти зараз де?

- Перевіряю сигналізацію в правому корпусі.

- Доручи це Кирилу. Ти мені потрібен...Я тут Вероніці пообіцяв забрати її, але не встигаю. Привези її додому...Ну, там побалакати, відверни увагу небагато, коротше розберешся, зрозумів? Асланов? Алло?

- Так. Я все зрозумів. Зараз заберу.

- Пам'ятаєш її адресу?

Андрій насилу стримався, щоб не розсміятися. Пам'ятає він її адресу? Так, із закритими очима з іншого міста пішки прийде.

- Ось і добре. Тільки дивись там...не пудрити мізки...Я жадібний, Асланов. Своє нікому не віддам.

Андрій в люті стиснув руку в кулак.

«Своє? З яких пір вона твоя?! Я теж жадібний, ще подивимося, хто кого!»