Читати книгу - "Колишній, Ульяна Соболева"

- І мені! НАМ! Мамооооо, ми будемо хорошими, чесно!

Андрій чув їх усе менш виразно, вони віддалялися. Він не знає, що відповіла Ніка дочці. Що придумала і що ще збирається придумати. Адже такі питання будуть повторюватися все частіше і частіше. Їм треба поговорити. Пізніше, коли все стане на свої місця, він буде благати її дозволити йомуповернутися в їх життя. Головне, щоб Ніка послухалася Артема і забрала дочок. Торкнув щоку і з подивом відняв руку - вологі пальці. Коли він плакав останній раз? У дитинстві, коли його повернули назад із прийомної сім'ї. Усі з дитбудинку тикали на нього пальцями й іржали. Їх глузливі фізіономії, притиснуті до вікон у мстивому захваті, він буде пам'ятати все життя. Тоді він забився в стару скриню і проплакав там до самого ранку, поки стара прибиральниця тітка Дуся не витягнула його пряником. У той день Андрій поклявся собі, що більше ніколи і нікому не дозволить себе кинути або зрадити. А ще він більше не заплаче, ніхто не достойний, щоб він проливав сльози. Він буде йти сам. Першим. Він тримав це слово довгі роки. До сьогоднішнього дня. Поки не побачив своїх дочок, заради яких не шкода заплакати, заради них можна й померти. Життя засяяла новими фарбами. Ніби ще вчора його майбутнє було сірим і безпросвітним і раптом заграло різними кольорами веселки. Адже є сенс жити далі. Боротися. Битися. Є для кого. Він потрібен їм. Нехай його малятка ще не знають про його існування. Але Андрій упевнений:  вони потребують у ньому так само гостро, як і він у них. Дістав із кишені фотографію і знову обережно погладив пальцем. А й справді схожі на нього. Ті ж очі, посмішки, невловимий вираз обличчя, смішинки в бешкетному погляді.

«Мої маленькі. Мої! Ваша мама поки не знає, але Дід Мороз виконає ваше прохання. Можливо, трохи пізніше, але обов'язково виконає. Тато дає вам слово».

Ніка поцілувала дочок і пішла додому. На душі порожнеча і чорнота. Немає ніякого просвіту. Прохання Аннусі добило її, позбавило дару мови. Ось і настав цей момент. Чому саме зараз, коли всі нерви оголені. Смерть Світлани підкосила її остаточно. Мама ходить по хаті, як тінь. Намагається триматися, але Ніка знає, що як тільки за нею закриється двері, та буде плакати. Дзвонили друзі, запитували про похорон, пропонували допомогу. Кожен дзвінок - як удар, як ляпас. Ніхто не розумів, за що могли вбити Світлану. Ніхто, крім Ніки. Вона-то знає, що це її вина. А далі буде гірше. Упевненості в завтрашньому дні, хоча б в'язкої і ненадійної, як раніше, уже немає.

Повернулася додому. Анастасія Павлівна закрилася у своїй кімнаті. Підійшла, простягнула руку до дверей і відсмикувала, почувши здавлене ридання. Ось і прийшла в їх будинок смерть. Вона витає в повітрі, як отруйна хмара радіації, наповнюючи кожну клітину простору. Уже вкотре задзвонив телефон, і Ніка байдуже зняла трубку.

- Вероніко... - Голос Артема вона впізнала одразу.

- Темко! - зраділа.

- Привіт. Чув, горе в тебе? - в голосі співчуття.

- Так. Світлану вбили, - зітхнула, притисла руки до очей.

- Ніко, ти там тримайся, чуєш? Я чого дзвоню - дуже треба зустрітися. Можеш приїхати у відділення?

- Зараз? - Ніці страшенно не хотілося виходити з дому. Нікуди.

- Так, краще зараз. Я пришлю за тобою службову машину.

- Це через Свєту? Я вчора вже все розповіла слідчому... - простогнала Ніка, уявивши, що знову доведеться пройти через усі питання.

- Це не телефонна розмова, але ти мені, правда, дуже потрібна. Через десять хвилин у тебе буде мій шофер.

- Гаразд.

Поклала трубку на важіль. Артем уже давно не дзвонив. Напевно, більше місяця. Останній раз вона бачила його на дні народження дівчаток. Стосунки з Артемом завжди були досить складними. Ніка знала, як він до неї ставиться, а він розумів, що вона знає. Хоча Корецький ніколи і не говорив Ніці про свої почуття, але вона, як і будь-яка жінка, завжди відчувала його ставлення. Артем завжди делікатний, відданий друг, але його очі не могли приховати правди. Перший раз Ніка це зрозуміла, коли він приїхав до неї після народження дівчаток. Запропонував допомогу. Організував для неї постійне чергування. Хлопці по черзі для неї в магазин ходили. Після кесаревого вона ледве на ногах стояла. Гемоглобін різко знизився. Так вони їй їжу тягали, шоколадки, апельсини. Їй завжди була тягарем його турбота, адже нічого натомість вона йому дати не могла. Іноді їй здавалося, що час поговорити з Артемом і сказати, що вся його турбота зайва. Що вона і сама справляється, але не могла. Соромно гнати того, хто про тебе щиро дбає, так і дочки його люблять.

Тепер затріщав стільниковий. Як же їй всі набридли. Схопила мобільний і тут же напружилась. На цей апарат дзвонить тільки Володимир.

- Алло.

- Ніко?! Доброго ранку. Я тут щодо похорону - усе влаштував. Завтра зранку влаштуємо церемонію. Вибив місце на кладовищі в центрі. Ніко?

- Так, я вас слухаю. Спасибі. Навіть не знаю, що б я без вас робила.

- Та дрібниці - це було легко. Я можу надіслати за вами машину? Обговоримо все у мене?

«Ну, ось, ще один хоче надіслати за мною машину. Я сьогодні нарозхват!» - зі зістю подумала Ніка, і їй захотілося жбурнути стільниковий у вікно.

- У мене зранку є деякі справи, можна пообіді?

- Можна. Я тут подумав...ви могли б приїхати з дітьми? До речі, я тут квитки в цирк купив...може, потім, коли ...ну пізн... ми сходимо з вашими доньками?

У будь-якій іншій ситуації Ніка б зраділа, але не зараз. Серце завило.

«Ні за що я не приведу до тебе дітей. Усе, що завгодно, тільки не це!»

- Може, пізніше...

- Звідки Кирилу вас забрати?

- Я подзвоню, можна?

- Звичайно можна. Ніко, я хотів ще сказати...я дуже хочу вас побачити...вибачте, що говорю це вам у такий невідповідний момент...