Читати книгу - "Колишній, Ульяна Соболева"

«Я хочу їх побачити. Я зобов'язаний їх побачити...»

Андрій припаркував машину за кілька будинків від під'їзду Ніки і подивився на годинник - 07:30 ранку. О кторій годині, зазвичай, відводять дітей до садка? Начебто, до восьмої, як і до школи. Але десь у цей час - точно. Підняв комір і пішов до оселі колишньої дружини. Свіжий сніг приємно хрумтить під ногами, а на серці солодке передчуття. Як у дитинстві, коли настає день, на який чекав цілий рік. Наприклад, День народження...Ні, коли він був дитиною, він чекав на Новий рік. В їх дитячому будинку наступало справжнє свято. Приїжджали шефи. Хлопці з військового училища, які привозили їм подарунки. Кольорове мило в імпортних обгортках. Цукерки. Льодяники. Тоді у маленького Андрійка з'являлася нова іграшка, і вона була такою цілий рік, до нового свята. Ось і зараз його переповнює відчуття, що диво ось-ось відбудеться. Він побачить своїх дочок. У нього є діти...Він батько...Як же Андрій мріяв, що подарує їм увесь всесвіт, дасть те, чого ніколи у нього самого не було. Покинутого малюка безпритульного, ніколи не бачив ні добра, ні ласки. Він клявся собі, коли трохи підріс, що, якщо у нього будуть діти, він ніколи їх не кине. Він завжди буде поруч, щоб вони не дізналися про крижане почуття самотності. Щоб жодного разу у своєму житті не задали собі питання: «Чий я? Кому я потрібен? Якщо я захворію і помру, хто-небудь буде плакати за мною? Або мене віднесуть, накритого білим простирадлом, а потім віддадуть мої іграшки іншій, такій же самотній дитині?»

Його дитячі кошмари...Навіть зараз вони поверталися ночами й огортали чорною павутиною дикого жаху і болю бути кинутим, нікому не потрібним. Зла іронія. Зі своїми дітьми Андрій вчинив точно так само. І плювати, що він про них не знав. Незнання закону не звільняє від відповідальності. Може бути, саме цього він не пробачить собі ніколи.

Сховався за гаражами і спрямував погляд на пофарбовані синьою фарбою двері під'їзду. Знову погляд на годинник. Скоро. Він відчуває, що побачить їх дуже скоро. Його серце, напевно, розірветься в ту ж мить. Немов у відповідь на його думки двері під'їзду відчинились, і в нього перехопило подих. Стогін розчарування зірвався з губ і повис у морозному повітрі. Чоловік із собакою. Якісь люди, діти...І ось серце підскочило в грудях. Немає. Невірно, воно просто зупинилося і перестало битися на якісь частки секунд. Ніка вийшла на вулицю, тримаючи за руки двох маленьких дівчаток. Обидві в стареньких різних пальтах, але на головах однакові шапочки. Видно, що зв'язані своїми руками. Напевно, постаралася бабуся.

«Мої діти одягнені так бідно, так просто, коли я сам роз'їжджаю на «БМВ» й одягаюся в дорогих магазинах. Я - скотинюка!»

Шарфики забавно зав'язані ззаду, бовтаються кольорові кульки. До нього долинув їх сміх, і защеміло всередині так сильно, що він вчепився в цегляну стіну нігтями. Ніка схилилася до дітей і дбайливо поправила комірці, розцілувала рум'яні личка. Вони наближаються, скоро він побачить їх зовсім близько.

Помітив обличчя дружини. Бліда, сині кола під очима, на голові чорна хустка. Уявив, як їй боляче зараз і зціпив зуби. Не підпускає до себе. Якщо хоча б шанс йому дала...точніше, якби він думав, що є хоча б маленький шанс, не дав би їй бути самій. Але ці кляті обставини і Коршунов. Диявол, як же вони всі влипли.

Перевів погляд на маляток. Абсолютно однакові. Хто з них Катя, а хто Аня? Якщо б він бачив, як вони дорослішають поруч із ним, то безпомилково відрізняв би одну від іншої. Але він не бачив. Не знав. Не хотів знати. Дівчатка побігли вперед, на ходу ліпили сніжки і кидали одне в одного. Ніка ледве встигала за ними.

- Катю, Анюто. Поверніться негайно. Ви зараз будете зовсім мокрі. Покараю. Ви мене чуєте? Встаньте зі снігу, негайно! Ялинку не поставимо!

Схоже, ця загроза подіяла, і малятка тут же піднялися на ноги, а потім стрімголов побігли до матері. Наввипередки. Вони весело верещали, як маленькі поросята. Щічки розчервонілися від морозу. Андрій відчув, що всередині піднімається така радість і туга, що навіть дивно, як ці два почуття можуть засліплювати його одночасно.

- А що мені принесе Дід Мороз?

- А мені?

- Мамо, ти написала йому листа? Мамо...Я просила ведмедика...

- А я теж просила...а тепер хочу інший подарунок.

- Я перша.

- Ні, я.

- Я перша. Я завжди перша - я старша.

Ніка схилилася до обох.

- Будете сваритися - Дід Мороз нічого не принесе вам обом.

Кожне їх слово віддруковується в його голові, немов складалося в окреме місце. Особливе. Недоторкане. Те місце, де він зберігає найцінніші спогади. Але до цього моменту там, виявляється, зберігалася звичайна мішура...

- Мамо, напиши йому нового листа...Я інший подарунок хочу. Мамо...

Ніка взяла їх за руки і пішла по стежці, уже присипаній піском.

- Який подарунок, Анюто? Ми напишемо ще. Час є.

- Не хочу, щоб Катька чула... - прохникала дівчинка, - вона у мене забере.

- Не забере. У кожного буде свій подарунок. Ти мені розкажи, а я сьогодні ж відправлю листа.

Ніка лагідно пригорнула до себе обох дівчаток. Яка ж вона хороша мати. Тепер він бачив її зовсім іншою. Такою, якою ніколи раніше не знав. Турботливою, ласкавою, ніжною. Скільки любові в її жестах, поглядах, у тому, як вона торкається дівчаток. Не злякалася. Народила. Їй було важко, їй і зараз нелегко. Але справляється. Іде по життю з гордо піднятою головою. Несе ношу і не прогнеться. Така вона. Його Ніка. Його дівчинка. Смілива і сильна. Серце сіпнулося під ребрами, защеміло так, що дихати не стало чим.

- Хай він мені тата принесе.

Ніка зупинилася, а Андрій відчув, що починає задихатися. Підніс руку до горла. Дівчинка продовжувала говорити і тягнути Ніку за руку.

- У всіх є папи, а у нас немає. Хай принесе мені. Я буду хорошою. Я навіть з Катькой поділюся. Ну, будь ласка. Мамооооо.