Читати книгу - "Без втрат не вийти, Вадим Володарський"

Володимир Петрович Жмак, як і кожна нормальна людина, не любив отримувати погані звістки, а ще більше – їх сповіщати. Та й повірити не міг… Але після розмови зі слідчим з Дніпра спочатку, звичайно, набрав номер Вікентія. Той був «поза зоною». Телефон Дениса – теж. Доводилося гадати, що слідчий сказав правду… Але все ж таки, набравши ще один номер та почувши у слухавці голос Ніки, він сказав:

-Привіт. А ти не знаєш, де Кеша?

Та почув те, від чого здивувався чи не найбільше:

-Ось поруч сидить. А що..?

Невже все-таки помилка..?

-А можеш дати йому слухавку..?

Ніка знала, що власний телефон Кеша ввечері вимкнув, точніше, поставив на авіарежим. Та, мабуть, ще не повернув до робочого стану. Але що ж потрібно шефові..? Звичайно, вона передала телефон чоловікові, та лише спостерігала, як він вислуховував Володимира Петровича. Дзвінок якого, власне, перервав їхню розмову, - вона лише написала Сурену Артуровичу, що вони із чоловіком хочуть поговорити із ним відеозв’язком, і що йому зручніше, - Скайп чи Вайбер?

А зараз спостерігала, як обличчя Вікентія одночасно зблідло та наче скам’яніло. А потім він сказав:

-Так, треба все-таки з’ясувати… Та, якщо це так… Навіть не знаю. Звісно, допоможемо… Ні, я-то телефон увімкну. Але ви їм поки що… Я зроблю усе, щоб справу забрали до Києва. Сподіваюся, в мене вийде. Ні, це вже не справа, це… Самі розумієте. Так, усе, що стосується… Візьмете на себе? Якщо чесно, я навіть не знаю, хто в нього є… Так, доведеться… Добре, до побачення.

Та розірвав зв’язок. Поклав телефон на стіл, забувши на якусь мить, що це – не його власний. Та мовчав. Мовчав так, що Ніка зрозуміла: сталося щось … неочікуване та, одночасно, страшне. Але не встигла поставити питання, як почула пояснення:

-Це Володимир Петрович вирішив дізнатися, чи я живий… А ти мене врятувала.

-Як це?

-Коли попросила вчора терміново приїхати. Пам’ятаєш, ми не могли зрозуміти, на що вони розраховували..? Нашу машину підірвали. Денис загинув, та клієнти, які їхали з нами, теж… Але, напевно, вони вважали, що там буду я. Якби так сталося… Ти б опинилася без захисту, й вони б могли досягти свого. Чи вони так вважали, бо не передбачали, що мій московський колега дізнається про перший хід їхньої комбінації…

Ніка дивилася на чоловіка з напіввідкритим ротом, а у її темних очах … була навіть не паніка… Вікентій не знав, як охарактеризувати їхній вираз. Та, вочевидь, вона зробила з почутого власний висновок:

-Я наразила на небезпеку … тебе… А тепер люди загинули… Через мене… - Ніка помовчала, перш ніж продовжити. – Може … мені здатися? Самій поїхати туди, і будь, що буде… Але більше ніхто не загине…

-Так! Відставити паніку! – Вікентій легенько ляснув долонею по столу. Це, звичайно, було краще за даних обставин, ніж грюкнути кулаком, хоча зміст жесту був той самий. Вперше у розмові із дружиною він вчинив так. – Нам оголосили війну? Вони її отримають. Невже ти гадаєш, що я будь-якому випадку їм пробачу..? Якщо ти зробиш це, то зробиш гірше собі, та ще гірше мені. Та зменшиш шанси на перемогу. Але більше нічого не зміниться.

За інших обставин вона б пожартувала, на кшталт: «А тобі буде шкода?», - але зараз не мала душевних сил навіть на це. Лише спитала:

-А ти вважаєш, ми … можемо перемогти? Якщо ті, хто оголосив нам війну… Не Микита, а його батько… Як у вас кажуть, олігарх… А ми…

Вікентій вирішив не робити зауваження за це «у вас».

-Це він там, в себе, - олігарх. А тут – йому не там. Потягаємось. Зв’язків в нас точно не менше, ніж в нього, звичайно, тут, а не у Росії. Але відбувається усе це тут, це він прийшов на наше поле бою, чи не так? Наша перевага у тому, що нам непотрібно йти «по бєспрєдєлу». Наша зброя – закон, мозок та зв’язки, й лише на останньому місці, за потреби, - гроші. Я в тебе ніколи нічого не просив, але … можуть знадобитися витрати, яких я сам не потягну. Та це – наш спільний інтерес, чи не так?  - Ніка механічно кивнула. Погляд блакитних очей знову якщо не паралізував, то переконував, що  робити потрібно саме так, як каже Кеша. Так само, як коли вона вперше розповіла… - До того ж, наші вороги роблять помилки.

-Що ти маєш на увазі?

-Те, що я зараз сиджу тут, а не лежу у морзі. Ось дивись, їм потрібно було спочатку прибрати мене, а вже потім будувати усю цю комбінацію. А вони поспішають. Вирішили робити усе одночасно. Розпочали цю справу у московському суді. Мабуть, Микита дізнався, що Сурен Артурович отримав інформацію про неї, та повідомив тебе, чи ось-ось має це зробити. Тому надіслав повідомлення з погрозами. Мене повинні були прибрати, але – не вийшло. Тепер ми … мобілізовані для захисту.

-Ти таки думаєш про це у військових термінах.

-А як же? Маючи такого друга, як Муса… - Вікентій знову посміхнувся, одними губами, та чомусь ця посмішка виглядала так, що мороз йшов по шкірі. Хоча Ніка точно розуміла, що ця небезпека – не для неї. - До того ж… Ти пам’ятаєш, як я казав тобі, що усе життя живу, як на війні?

-Так, Цоя цитував…

-Але я тобі не казав про ще один образ… Ти, певно, чула такий вислів, російською: «держать в ежовых рукавицях». Його пов’язують із прізвищем керівника НКВС Єжова, але я, коли чув у дитинстві, завжди уявляв собі, дійсно, рукавиці зі шкур їжачків. Голками назовні. У таких було б зручно когось тримати, щоб не вислизнув. Але мені цікаві не рукавиці… Я завжди уявляв собі такий плащ. Теж зі шкур їжачків, голками назовні. Для захисту. А тепер … мені просто потрібно накрити цим плащем вас із Томою. Хоча Томі небезпека не загрожує, вона їх не цікавить. Лише треба не залишити її сиротою…