Читати книгу - "Гумовий Київ рожевих мрій"

Я купив Сашкові води і допоміг йому привести себе до ладу. У нього були підбиті обидва ока і розпух ніс. У мене лише трішечки підпухла брова, а так, якщо не враховувати те, що це падло нам спаскудило день і що з того часу я почав частіше озиратися по боках, вгадуючи в звичайних людях потенційну погрозу, все було в нормі. Головне, що я мав фотогенічний вигляд, бо невдовзі в нас повинен мав бути виступ, а з розбитим лицем я навряд чи побачу приз глядацьких симпатій у своїй кишені.

Ми вже підійшли до «Стойла Пегаса» і побачили там наших старих знайомих, що чекали на виступ і прийшли раніше за нас. Дійство повинно було розпочатися о п'ятій вечора, а на той момент була четверта година. Себто, якщо враховувати, що нам потрібно налаштувати гітари, налаштуватися самим, то одна година, котра лишилася у нас в запасі, не вельми дозволяла нам розслабитись.

— А чого ви тут стоїте? Чого не йдете всередину? — запитав я після привітання.

— Ми дихаєм свіжим повітрям, палимо цигарки і нервуємось, — почав з жартів Вовік.

— Ну, — протягнув я, — нервуватися можна, де завгодно, а від того, що ви до втрати свідомості надихаєтесь свіжим повітрям, ваші гітари кращими не стануть. Ходімо всередину.

— Пішли, — приречено кинув Вовік, і ми вчотирьох пішли через службовий вхід до середини величезного і, що нам дуже лестило, знаменитого клубу.

Там вже стояв натовп музикантів, які мали брати участь у змаганні за статус бути визнаними і, звичайно ж, за п'ятсот бакинських комсомольців. Ми привіталися. Нам одразу ж пояснили, що музикантам виділили спеціальну кімнату, де кожен колектив зможе заходити на виділений час і налаштувати до бою свої інструменти. Чотири команди вже відстроїлись і чекали на те, щоб брати участь у змаганні.

Десь здалеку було чутно голос, що говорив у мікрофон. Ведучий, здається, вів якусь програму або готував публіку до того, щоб та не злякалась, коли побачить нас в обличчя. Самодіяльність — це далеко не кращий вид спорту. Хоча люди заздалегідь знали, що сьогодні буде конкурс, і свідомо йшли на цей вечір. А звідки я можу знати, що там взагалі хтось прийшов? Може, там взагалі порожній зал? Ні, такого не може бути. Якщо це було так, то вже прибіг би або Руслан або Сава, і почали б рвати собі одне інтимне місце на шматки.

Вийшов п'ятий колектив, а оскільки їх було всього сім — це разом із нами — то надійшла наша черга, бо Вовік знову поплентався дихати свіжим повітрям.

Ми з Симком зайшли і розчохлили наші гітари. До початку дійства залишалось сорок хвилин.

— Хвилюєшся? — запитав я у друга.

— Чого мені хвилюватися? — здивовано перепитав Симон, — хіба ми перший раз виступаємо? Тим паче, я не співаю. Мені хвилюватися менш за все потрібно.

Я аж замовк. Симон дав «мі», і я почав лаштуватися.

— А ти хвилюєшся? — запитав він якось хитрувато в мене.

— Так, трохи є. Це пов'язане не зі сценою. Розумієш — це Київ. Київ — це не Шпола. Тут особливі люди, інша атмосфера, і це мені додає хвилювань.

— Нічого, — каже Симко. — Нічого страшного. Щоб увімкнути світло, потрібно натиснути на вмикач. Пам'ятаєш?

— Так. А щоб кудись прийти — потрібно хоча б вийти з хати, — договорюю я.

Симко підбадьорював мене, а я, вважаючи це своїм обов'язком, йому теж не давав зірватися.

Ми вийшли із кімнати, що була нам люб'язно запропонована, і я жестом запросив туди Вовіка, котрий так надихався киснем, що аж періодично закашлювався.

До приміщення, де очікували на катування критиків-суддів усі гурти, увійшов Сава Олегович.

— Ну, що, хлопці, — мовив він бадьоро, — готові розірвати публіку навпіл?

Так і хотілось крикнути, що ми завжди готові, але втримався, бо очко таки грало перед виступом, і саме по собі мало реальні шанси навпіл розірватися. Натомість всі почали такати, даючи позитивні відповіді. Так, мовляв, готові. Ми, мовляв, кожного білого дня рвемо навпіл публіку. Махав головою навіть Вовік, в котрого крізь штани було видно, як литки трусяться.

— Ну, добре, — крекнув Сава і, випадаючи з приміщення, кинув наостанок:

— Готуйтесь, бо вже скоро почнеться.

Сава зник. На відміну від Сави, котрий зник, виявилось само собою питання — хто перший.

— А хто піде першим? — запитав якийсь хлопчина з довгим волоссям.

Усі мовчали. Вовік сказав, щоб вирішували без нього, і потьопав до музкімнати, захопивши із собою свого напарника.

— То як ми будемо нумеруватись? — продовжив він свій допит.

— Давайте тягнути сірники, — висунув примітивну і водночас практичну ідею парубок у шкірянці.

Товариство погодилось. А чому йому й не погодитися, нікому ж до голови більше жодних ідей, окрім жеребкування, не приходило..

Парубок у шкірянці витяг з кишені коробку сірників. Звідти, щоб усім було видно, дістав сім сірників, один демонстративно переламав на дві частини і мовив:

— Оце перший за чергою, — вказав він на скалічений сірничок, — ми будемо тягнути знову і знову, і це завжди буде місце. Спочатку перше, потім друге за чергою, третє, і так далі. Тобто, спочатку ми розігруєм перше, потім друге, третє по черзі місце, і так до кінця.

Ніхто нічого не мав проти, тим більше, що це було чесно.

Він пішов у куток і встромив собі в жменю сім сірників. Потім повернувся до натовпу. На цей час уже вийшли, налаштовані на велику битву, Вовік із своїм товаришем. Вовік кліпав очима, які були приховані за потужною оптикою окулярів й з острахом поглядав на сірники, що погрозливо стирчали зі жмені товариша в шкірянці.

— Ну, почали, — промовив волохатий і витяг сірник.

Цілий.

Усі тягали сірнички долі — тягав і Вова. Йому, саме йому і нікому іншому, випало бути першим. Парадокс. Відстроювався-то він останній, а виступати мусить перший — буває. Така вже хитромудра Доля. Дещо банально так думати, але тут тільки вона могла наплутати ниток. Їй підвладні долі людей. Вона сидить собі десь за компом і скидує