Читати книгу - "Шахтоємці, Жослін Сосьє"

Я чекала, щоби вони нарешті припинили це самокатування — тоді я змогла б узяти слово й усе розповісти. Можливо, вони зрозуміли б нарешті. Варто було б. Я не дозволила б звести Анжелину смерть до кількох шашок, які вклали у скелю. Вони мусили би прийняти найгіршу правду про її загибель, повернутися до себе, до нас усіх, до вітальні, до клятої тримісної канапи... О, Анжело! Невже те, що сталося, вони не помітили, невже не зберегли жодної згадки?!

Я розкажу, все скажу, не забуду жодної деталі. Ті останні сімейні збори влаштували буцімто для святкування дня народження Ґедзя, та ми всі знали, що йшлося про військову нараду, про останній шанс, адже «New Northern Consolidated» уже стояла біля наших дверей, готова вкладати гроші в нашу шахту, просуватися нашим тунелем — і ми мали знайти спосіб завадити цим планам; це фальшиве сімейне свято стало справжньою виставою глибокої драми, що призвела до знищення Анжели.

Я не жаліла їх. Вони почули про все. Хвилина за хвилиною, секунда за секундою — я розповідала про день, що передував смерті Анжели, і вони збагнули, що ми всі — ВСІ відповідали за її смерть і безглуздо сперечатися щодо кількості шашок, які хтось заклав до скелі.

Як їм вдалося це пропустити, якими вузькими стежками протиснулась їхня тямка, аби не залишилося нічого з подій того дня?

Ми сиділи у вітальні — нарешті зібралися всі, хто в цій родині мав певну вагу. Джеронімо, Азієць і Чудасій — найпалкіші оратори вмостилися на незручній канапі, місці для обраних, попри пружини, що лізли звідусюди. Поруч на підлокітті канапи боком сидів Тентен, уважний до кожного слова. А на другому підлокітті — Мамця. Хто там був іще? Звісна річ, Діва, яка стояла у дверях, — її звична позиція. Мустанг і Яху, мов вершники, осідлали стільці в центрі. За ними Тутанк і Магнум залізли на те, що раніше було стійкою на кухні, а тоді просто тримало страшенний смітник. А в кутку, біля телевізора, мовчазно й похмуро сидів Емільєн, заховавшись за димом цигарки.

Цілий день, вечір і частково ніч люди, мов кров, пересувалися судинами будинку — з вітальні до кухні, з кухні на другий поверх. Жодна кімната не уникла візиту великих зборів, що — як вимагала сімейна традиція, після вибуху Ґедзя в кар’єрі — потонули в суперечках, де ми намагалися перекроїти світ на свій лад. А десь на дні цього разу не давала спокою тривога: як завадити «New Northern Consolidated» знайти наш тунель?

Осторонь дискусії трималися наймолодші. Вони переважно сиділи окремо, зачаровані автівками перед ґанком — шістьма захеканими розвалюхами, якими Старші прибули зі своїх міст. Нефертіті, Олень, Тутсі і Послідок мріяли про далекі шляхи: кахикання двигуна, скрипіння шин, скреготіння заліза. Навіть коли автівки сигналили разом, цей рейвах мало чим нагадував те, що вирувало в них усередині.

А поміж жвавою дискусією та гомоном малечі шастали ті, хто в родині певного статусу не мав: хтось надто юний, хтось надто старий — для них просто не знайшлось місця. Тур — якого часто кликали Лисом за надмірну цікавість — примудрявся бути водночас усюди.

Тато вийшов до вітальні лише надвечір. Анжела тоді вже була приречена. Усе сталося після вечері. Скоцюрблений у підвалі Татко і заклопотана на кухні Мамуся — чи розуміли вони, що відбувалося? Я була там, у епіцентрі драми, і її масштаби навіть я збагнула пізніше. Анжела тоді вже все для себе вирішила.

Ми всі були там, у розмовах ми шукали способу уникнути проблем для родини. Загроза насувалася поступово, глуха і ворожа, вона являла себе в наших сварках. Ми відчували своє безсилля, воно гнітило нас, адже час минав, а ми так і не знаходили способу врятувати тунель від пильних очей «New Northern Consolidated».

І саме тоді Анжела зважилася. О пекельні боги! Дайте мені сил це сказати, бо доведеться причалити до берегів, наїжачених пастками і відмовами. Як це донести до них?

Ми з Анжелою, як завжди, трималися разом — сиділи на підлозі біля стіни навпроти канапи. Жодна з нас ані слова не зронила під час розмови. Ми не наважувалися. Слово належало господарям канапи, які про все на світі вістили з авторитетом. Інші говорили, лише зрозумівши, що їм дали місце — і тоді починалася бійка доводів, що нагадувала не такі вже далекі часи, коли ми панували в Норко і жодна небезпека нам не загрожувала. І як у ті чудові часи завжди знаходився хтось, хто підводився, щоби відвідати вбиральню чи розім’яти ноги, і тоді він голосно кидав «Нндумзмісц!», щось викидав жартівливо або ж тріумфально пердів?

Як донести до них, що Анжела не хотіла відмовлятися ні від родини, ні від її кодексу, що не хотіла образити чи принизити когось, коли підвелася і замість заведеного «Нндумзмісц!» чітко і ясно, вливши в кожне слово токсини звинувачення, вимовила: «Щоби ніхто не чіпав моє місце».

Не знаю, що в неї було в голові, не знаю, чи взагалі там було щось, коли вона вчинила так — необдумано й хибно.

Нечуване зухвальство. Якби це сказав хтось інший, сприйняли б за жарт, цей дотеп не мав би наслідків, однак тонка нитка, на якій Анжела трималася стільки років, не давала їй права на подібні виклики. Їй кортіло випробувати нитку на міцність? Чи вона просто хотіла знати, як міцно прив’язана до цієї родини?

Вирок був суворим, безжальним і безапеляційним. Ніхто її не підтримав. Навіть я залишилася незворушною, не відірвала погляду від підлоги. То була моя остання зрада.

Напружена тиша наповнила вітальню. Гучна безсердечна тиша. Анжела стояла серед нас і принижено чекала хоч на якесь ядуче слово, шпигачку — так минуло кілька нестерпних хвилин. Нічого не відбулося. Мовчання було їй карою й вироком.

Я дихала разом із нею, могла доторкнутися — варто було простягнути руку, один легкий рух, ніхто не помітив би, а вона мала б на кого спертися, хтось тримав би її, поки земля отвердла би знов під її ногами. Та я не зробила нічого. Я обурювалась викликом, я засуджувала, була катом і жертвою водночас, я тонула у змішаних почуттях, я знову виявилась боягузкою. О, Анжело... Чи ти пробачиш мені колись?

Мовчанка — мов буря — прокотилася будинком. Навіть малеча стихла, ніхто не гасав сходами, ніде ніякого шуму, сам час закляк. Анжела зирнула на кожного з нас, ніби в пошуках тріщин у щільному мурі осуду — а не знайшовши, твердою ходою вийшла. Вона зважилася.

Невже ми були такі сліпі?

Твердою ходою вона пішла закладати динаміт, щоби підірвати центральну колону. Ніжна граційна