Читати книгу - "Реквієм блондинкам"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Бейфілд теж глянув на мене.
— Мені слід було здогадатися, що то були ви, — сказав він із огидою. — Якщо це жарти, то ви дуже про це пошкодуєте!
— Я не жартую, — холодно озвався я. — В будинку ви знайдете дівчину — її було задушено.
— Справді? — недовірливо перепитав Бейфілд. — А ви звідки знаєте?
— Я її бачив, — повідомив я, відчиняючи ворота. — Погляньте спершу на неї, а тоді поговоримо.
— Ви обидва залишайтесь тут, — звелів Бейфілд водієві та одному з детективів у цивільному. — А ви, Гаррісе, пильнуйте цього птаха, аби він нікуди не втік.
Гарріс, кремезний коротун з червоним лискучим обличчям, став поруч зі мною.
— Я чув про вас, — сказав він крізь зуби. — Не робіть нічого такого, що б не сподобалося вашій матусі — і тоді я не надаю вам ляпанців.
Я не був налаштований обмінюватися з ним дотепами, тож просто мовчки простував цементною доріжкою, що вела до будинку. Коли ми з Одрі полишали дім, то захлопнули вхідні двері, отож, тепер я підійшов до вікна, яке відчиняв раніше, підважив його та зістрибнув усередину.
— Мене вельми цікавить, як ви взагалі тут опинилися, — зауважив Бейфілд, сплигуючи з підвіконня услід за мною.
Я пробурчав щось нерозбірливе.
Гарріс зістрибнув у приміщення останнім й увімкнув потужний ліхтарик.
— Це часом не той будинок, де ми знайшли черевик дівиці Кунц? — спитав він, важко дихаючи, у Бейфілда.
Бейфілд ствердно кивнув.
— Якщо тіло й справді тут, — зауважив він, — то, можливо, цей тип сам же його й підкинув сюди.
Ми піднялися нагору, досягли сходового маршу, і я розчахнув двері кімнати, в якій ми знайшли тіло Мерієн.
— Погляньте-но на це, — похмуро сказав я.
Світло ліхтарика стрибнуло на стіну, а потім поповзло підлогою.
— Дивлюся, — сказав Бейфілд, і голос його зненацька став погрозливим.
Окрім пилюки, шматків звисаючих шпалер та купки попелу в каміні, в кімнаті нічого не було.
* * *
— Сідайте! — промовив Мейсі, показуючи на стілець поруч із собою. Він сидів за великим столом свого кабінету на третьому поверсі управління поліції.
Я сів.
Бейфілд став, обпершись об одвірок, витяг із кишені пачку жувальної гумки, розірвав упаковку й поклав пластинку в рот. Потім запхав пальці за пасок і втупив у мене холодний погляд.
Мейсі запалив сигару. Це зайняло в нього трохи часу, і він не заговорив, аж поки не пересвідчився, що сигара розгорілася, як слід. Потому поклав лікті на стіл і витріщився на мене.
— Я не люблю приватних детективів, — почав він, і на щоках у нього проступили червоні плями, — але коли такий собі детектив починає жартувати, то я знаю, як з ним упоратися. Хіба не так, Бейфілде?
Бейфілд щось ствердно буркнув.
Я витяг сигарету і розкурив її.
— Можу собі уявити, як бояться цього деякі з них, — м’яко погодився я, — але мене ви не залякаєте, Мейсі. В мене надто багато на вас є, щоби боятися.
Мейсі вишкірив свої жовті зуби в іронічній посмішці.
— Це вам лише здається, що ви щось на мене маєте, — зауважив він, тицяючи в мене вологим кінчиком сигари, — а насправді у вас нічого немає. Ви тут у нас, і якщо швиденько в усьому не зізнаєтесь, то ми вас затримаємо.
Він відкинувся у кріслі та зміряв мене довгим поглядом. Потім додав:
— Ніхто не знає, що ви тут.
Я подумав, що в його словах щось таки є. Якщо б ті хлопці вирішили мене прибрати — а якби вони справді цього захотіли, то їх ніщо б не зупинило — то ніхто ніколи не дізнався б, що зі мною сталося. Тож я вирішив діяти обережно.
— Отже, в будинку номер 37 ви знайшли тіло, чи не так? — перепитав Мейсі. — Однак коли мої люди туди приїхали, тіла там не було. То в чому річ?
— Поняття не маю, — відповів я. — Тіло справді було там, але поки я вам телефонував, його звідти забрали.
Мейсі та Бейфілд обмінялися багатозначними оглядами.
— Гаразд, припустімо, що хтось таки забрав тіло, — сказав Мейсі. — Але яким чином вийшли на це тіло ви?
Я оповів їм про зустріч, призначену в мене з Мерієн Френч, і про те, що коли вона не прийшла, я пішов до неї на квартиру і виявив адресу в записнику.
— Вона лежала на підлозі з мотузкою на шиї, — провадив я далі. — І я би сказав, що вона була мертва вже принаймні чотири години. Жінка, яка здавала їй кімнату, повідомила, що приблизно о п’ятій до Мерієн хтось подзвонив, і вона відразу ж вийшла. Вона пішла на зустріч з убивцею.
— Невже ви гадаєте, що ми повіримо усім цим вигадкам? — спитав Мейсі, струшуючи попіл у кошик для сміття — Мені начхати, повірите ви цьому, чи ні, — озвався я. — І не вірю, що ви зможете знайти вбивцю — я сам маю намір це зробити — але хотів би оповісти вам, що сталося з іншими зниклими дівчатами.
Настало довге мовчання, потому Мейсі сказав:
— А який зв’язок між тими чотирма дівчатами та Френч?
— Поговорімо начистоту, — запропонував я, присуваючи стілець ближче до стола. — Все, що вас цікавить — це вибори. Ви хочете посадити в крісло мера Старкі, щоби в подальшому облаштувати власне затишне гніздечко.
Бейфілд раптово відірвався від одвірка. Зробив кілька квапливих кроків у моєму напрямку і замахнувся мені в голову. Однак, зненацька повалившись вперед на руки й коліна, я уник удару. Він промахнувся і втратив рівновагу. Я ж відповз убік, звівся на ноги та вхопив стільця. І тримав його так, щоб ударити ним Бейфілдові по голові. Ми обмінялися вбивчими поглядами.
Мейсі вибухнув:
— Припиніть! — і схопився на ноги, гепнувши кулаком об стіл.
— Сядь і стули пельку! — крикнув він Бейфілдові, котрий важко дихав, і обличчя його було перекошене від люті.
Я поставив стілець на підлогу.
— Якщо хочеш поборотися, — запропонував я Бейфілду, — ми можемо це зробити, але тоді тобі доведеться провести довгеньку відпустку у клініці!
Мейсі знову гаркнув:
— Ви що, мене не чуєте? Я сказав вам обом стулити пельки!
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Реквієм блондинкам», після закриття браузера.