Читати книгу - "Реквієм блондинкам"

— Будьмо розсудливими, — закликав їх я. — Я запропонував викласти карти на стіл, але якщо ви боїтеся — забудьмо про це.

Мейсі знову зручно вмостився у кріслі. Підняв сигару, яка впала, було, на підлогу й похмуро глянув спочатку на неї, а потім на мене.

— Продовжуйте, — озвався він. — Верзіть свої дурниці, якщо вам так того хочеться.

— Ви не робите спроб розшукати зниклих дівчат, бо побоюєтеся, що сліди приведуть до Старкі. Адже гадаєте, що до цієї справи причетний Старкі, і якщо ви копнете, як слід, то вам доведеться його заарештувати. Оскільки ви хочете бачити його мером Кренвіля, то достатньо налякані, аби удатися до якихось заходів у цій справі.

Його маленькі очиці уникали мого погляду, і він промовчав.

— Але не Старкі вбив Мерієн Френч, і він непричетний до викрадень усіх інших дівчат, — продовжував я. — Усі докази свідчать проти нього, однак хтось зумисне намагається його підставити.

Тепер на обличчі Мейсі читалась ледь помітна зацікавленість.

— Продовжуйте, — спонукав мене він. — Що змушує вас так думати?

— Можливо, сірої речовини у вас і не більше, ніж у баранячій ніжці, — уїдливо зауважив я, — однак ви повинні були чути про історію з «Вуличним фото». І, напевно, знаєте, що збільшений портрет кожної зі зниклих дівчат спочатку виставлявся у вітрині «Вуличного фото». Вам також, певно, відомо, що ательє належить Старкі.

І ви гадаєте, що ці світлини були наживкою для дівчат, щоб вони знову туди завітали. Але це не так. У місті є хтось, хто будь-якою ціною хоче підставити Старкі. Невідомо, хто це робить, але діє він таким чином. З якоїсь причини — а я ще не з’ясував, якої — він вирішив викрасти та вбити кілька дівчат у цьому місті. Можливо, він вважає, що так він зможе позбутися Старкі; може, в нього якісь інші причини. Я ще цього не знаю, але маю намір вияснити. Так чи інакше, але цей хлопець організовує безладні викрадення. Спочатку він іде до «Вуличного фото» і дивиться, чий збільшений портрет там виставлено. Світлина змінюється у вітрині кожні чотири дні, тож він має досить часу, аби вибрати потенційну жертву. І коли він віднаходить ту дівчину, то викрадає її, вбиває та ховає тіло. Проробивши це тричі, він надсилає фотографії дівчат Діксону і дає йому наводку, що Старкі використовує своє ательє як приманку для викрадення дівчат. Він сподівався, що Діксон розповість про це в своїй газеті і змішає передвиборчі карти Старкі. Ось що я мав на увазі, кажучи, що хтось дуже хоче підставити Старкі.

Мейсі замислився. Я бачив, що це його зацікавило. Він навіть забув про свою сигару.

— Але як цьому хлопцеві вдалося заволодіти фотографіями для передачі їх Діксону? — запитав він, просто, аби спитати, а не для того, щоб віднайти слабкі місця в моїй розповіді.

— Це було зовсім нескладно. Кожна з викрадених дівчат мала при собі квитанцію «Вуличного фото». Ця квитанція дозволяла її власникові піти в ательє і забрати фотографії. Ательє, вочевидь, має великий оборот, тож той, хто видавав фото, навряд чи здатний запам’ятати усіх відвідувачів.

Мейсі ще трохи подумав, і саме тоді, коли вже відкрив рота, щоб щось сказати, задзвонив телефон. Він підняв слухавку та щось гаркнув у неї.

Я спостерігав за ним, поки він говорив, і помітив, що очі його загорілися, але, глянувши на мене, він відвів погляд. Потім сказав:

— Гаразд! — і поклав слухавку.

— Можливо, в тому, що ви кажете, і є щось, — сказав він мені, але я бачив, що він ніяк не може зосередитись, бо думає про щось інше.

— Припустімо, що саме так і було — тоді хто той хлопець?

Я знизав плечима.

— Саме це я й маю намір з’ясувати, — відповів, — але позаяк я знаю, що це не Старкі, і ви це тепер також знаєте, то ми легко можемо зірвати покрив з таємниці, не боячись, що з цього вийде.

Він підсунув до себе клаптик паперу і щось на ньому нашкрябав.

— Та-ак, — сказав він, — але якщо це, скажімо, Вулф? Ви дієте в його інтересах, тож вас не влаштує підставити його, чи не так?

— Це не Вулф, — сказав я твердо, — але якщо б це навіть був він, мене б ніщо не зупинило.

— Передай це Джо, — сказав Мейсі, простягаючи аркуш Бейфілду. — І накажи діяти.

Щось в моїй підсвідомості підказало мені, що те, що зараз відбувається, не піде мені на користь. Але я не міг знати, що там написано — хіба би видер той аркуш із рук Мейсі. Я бачив, як Бейфілд узяв папірець і вийшов з кімнати.

— Мої люди знайшли одного типа, якого ми давно шукали, — пояснив Мейсі, не піднімаючи на мене очей. — Вибачте, що перебив вас, але я мусив послати за ним.

— Звісно ж, — відповів я. Знав, що він бреше, але не міг зрозуміти, яку гру він веде.

— Тобто, вам би було байдуже, якщо би за цим всім стояв Вулф?

Я ствердно хитнув головою.

— Мені подобалась Мерієн Френч, — відповів я. — Вона була чужою в цьому місті, і я нею опікувався. І той, хто її вбив, відповість за це. І мені байдуже, хто він.

— Припустімо, що ви праві, і це справді вбивство, — сказав Мейсі, склавши руки й поклавши їх на стіл. — Але де ж тіла?

— А де ви їх вже шукали? — поцікавився я, запалюючи ще одну сигарету.

На мить це його збентежило. Я чудово знав, що він їх взагалі не шукав, і він також знав, що це мені відомо.

— А ви як гадаєте? — спитав він нарешті.

— Поняття не маю, — озвався я. — Вони можуть бути будь-де. А що, якби ви задіяли увесь свій штат і, розбивши місто на окремі ділянки, прочесали всю місцевість? Візьміть карту і поділіть її на квадрати. На кожний квадрат поставте з десяток чоловіків, і нехай вони там шукають. Тіло не так-то легко сховати. Так, це важко, але іншого виходу не бачу.

Він буркнув:

— Але як же, на вашу думку, забрали з будинку тіло