Читати книгу - "Видозмінений вуглець"

Мене витягнули з професійною обережністю; жінка стояла на поважній відстані, а Дік і Майло — з боків, залишаючи їй чисту смугу обстрілу. Я незграбно переліз через Луїзу і ступив на чорний бетон. Тишком-нишком зазирнувши в пітьму, я побачив із десяток інших транспортних засобів, які нічим не вирізнялися; їхні реєстраційні штрих-коди з такої відстані було неможливо прочитати. Коротенький трап у віддаленому кінці вів до чогось дуже схожого на посадковий майданчик. Жодних відмінностей від мільйона інших аналогічних споруд. Я зітхнув і, випрямившись, ізнову відчув вологу на нозі. Опустив погляд на свій одяг. На стегні в мене була якась темна пляма.

— То де ми є? — запитав я.

— Ти? На фінішній прямій, — буркнув Майло, витягаючи Луїзу. Він поглянув на жінку. — Це нести туди ж, куди й завжди?

Вона кивнула, і він почимчикував до подвійних дверей. Я вже зібрався піти за ним, аж тут жінка зупинила мене, смикнувши бластером.

— Не ти. Це жолоб — легкий вихід. У нас тут дехто хоче з тобою поговорити, перш ніж тебе скинуть у жолоб. Тобі сюди.

Дік широко всміхнувся й витягнув із задньої кишені невелику зброю.

— Так, так, пане Крутий Коп. Вам сюди.

Мене провели крізь інші двері у вантажний ліфт, який, якщо вірити рідкокристалічному дисплею, що блимав на стіні, зупинився, лише опустившись на дві дюжини рівнів. Протягом поїздки Дік і жінка стояли у протилежних кутках кабіни, наставивши пістолети. Я не зважав на них і дивився на цифровий лічильник.

Коли двері відчинилися, за ними на нас чекала медична бригада з оснащеною ременями каталкою. Чуття наполягло, що мені слід спробувати напасти на них зненацька, проте я не ворушився, тим часом як двоє чоловіків у блідо-блакитному вийшли вперед і взяли мене за руки, а жінка-санітарка кольнула мене в шию безголковим шприцом. Крижане пощипування, невелика хвиля холоду, а тоді моє поле зору по кутках затягнуло сірим павутинням. Останнім, що я бачив чітко, було байдуже обличчя санітарки, яка дивилася, як я непритомнію.

Розділ тринадцятий

Я прокинувся під звуки виголошуваного десь неподалік азану,[4] поезії, що бурчала і бряжчала металом із численних горлянок встановлених у мечеті гучномовців. Востаннє я чув ці звуки над Зігічче на Шарії, і невдовзі їм на зміну прийшов різкий крик бомб-мародерів у повітрі. Крізь сітчасті ґрати на розкішному вікні згори проникало світло. Притуплене відчуття роздутості в нутрощах підказувало мені, що в мене мають розпочатися місячні.

Я сів на дерев’яній підлозі й поглянув на самого себе. Мене зачохлили в жіноче тіло, молоде, щонайбільше двадцятирічне, з лискучою мідною шкірою та важким дзвоном чорного волосся, яке, коли я підніс до нього руки, здалося слабким і брудним через настання місячних. Шкіра в мене була трохи масна, і мені чомусь спало на думку, що я вже давно не мився. Вдягнений я був у грубу сорочку кольору хакі, завелику для мого чохла на кілька розмірів, і більш нічого. Мої груди під нею були розбухлими й чутливими. Я був босий.

Я підвівся й попрямував до вікна. Шибки в ньому не було, але воно було набагато вище за мою нову голову, тож я підтягнувся на ґратах і визирнув назовні. Удалину, скільки сягало око, тягнувся залитий сонцем ландшафт із кепсько покритими дахами та цілим лісом похилих приймальних антен і старезних супутникових тарілок. Зліва горизонт протикала купка мінаретів, а десь далі простягалася лінія білої пари за літаком, що злітав. Віяло гарячим і вологим повітрям.

У мене занили руки, тож я опустився назад на підлогу й почалапав камерою до дверей. Звісно, вони були зачинені.

Азан припинився.

Віртуальність. Вони залізли в мої спогади й вигадали оце. На Шарії я побачив чи не найнеприємніше з побаченого за тривалу кар’єру, побудовану на людському болю. А шарійська релігійна поліція була такою ж популярною в допитових програмах, як Енджин Чандра — в пілотському порно. І тепер, на цій суворій віртуальній Шарії, мене зачохлили в жінку.

Напившись якось увечері, Сара сказала мені: «Таку, жінки — ось хто справді крута раса. Жодних сумнівів. Чоловіча стать — це просто мутація з більшим обсягом м’язів і вдвічі меншою відвагою. Машини для бійок і траху». Мої власні крос-зачохлення підтверджували цю теорію. Буття жінкою — це сенсорні переживання, недоступні чоловічій статі. Дотик і текстура відчуваються глибше, а чоловіча плоть ніби несвідомо відгороджується від цієї взаємодії з навколишнім середовищем. Для чоловіка шкіра — це бар’єр, засіб захисту. Для жінки це — орган контакту.

Це мало свої недоліки.

Загалом (і, можливо, саме через це) у жінок вищий больовий поріг, ніж у чоловіків, але менструальний цикл раз на місяць опускає їх до абсолютного мінімуму.

Жодної нейрохімії. Я перевірив.

Жодної бойової обробки, жодної рефлекторної агресії.

Нічого.

Навіть мозолів на молодій плоті.

З грюкотом відчинилися двері, і я підскочив. У мене на шкірі виступив свіжий піт. У камеру зайшли двоє бороданів з очима з гарячої смоли. Обидва через спеку були вбрані у вільний лляний одяг. Один тримав у руках моток липкої стрічки, а другий — маленьку паяльну лампу. Я кинувся на них, просто щоб подолати рефлекс панічного завмирання й до певної міри пересилите закладену в тіло безпорадність.

Чоловік зі стрічкою відмахнувся від моїх худорлявих рук і вдарив мене навідліг по обличчю. Я впав на підлогу й залишився там лежати з занімілим обличчям, відчуваючи смак крові. Один з них рвучко зіп’яв мене на ноги, взявши за передпліччя. Я здалеку побачив обличчя іншого, того, який мене вдарив, і спробував зосередитися на ньому.

— Отже, — сказав він. — Ми починаємо.

Я замахнувся на його очі нігтями вільної руки. Підготовка посланця забезпечила мені потрібну швидкість, але я не мав самоконтролю і промазав. Двома нігтями я закривавив йому щоку. Він здригнувся й відскочив назад.

— Суча дівка, — сказав він, підняв долоню до сліду від нігтів і оглянув кров у себе на пальцях.

— Ой, я вас благаю, — вимовив я тим боком рота, який ще не занімів. — Нам ще й сценарій потрібен? Те, що я ношу це, ще не…

Я затнувся. Він був явно задоволений.

— Отже, не Айрін Елліотт, — промовив він. — Ми йдемо вперед.

Цього разу він ударив мене просто під ребра, вибивши з мене весь дух і паралізувавши мені легені. Я скрутився довкола його руки, як пальто, і сповз на підлогу, намагаючись зробити вдих. Виходив у мене лише ледь чутний скрегіт. Я звивався на мостинах, а