Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » У затінку земної жінки, Олена Печорна 📚 - Українською

Читати книгу - "У затінку земної жінки, Олена Печорна"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "У затінку земної жінки" автора Олена Печорна. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 42 43 44 ... 50
Перейти на сторінку:
всім тілом.

— Що ти понімаєш… Я у Фані Францівни, коли зошити додому приносив, Біблію бачив. Фаня Францівна — хороша вчителька. Усе знає. Значить, є Він, Бог.

— Є… Як є, хай зараз поможе.

— Попроси.

— Прошу.

— І я прошу.

І очі вгору обоє інстинктивно, а там — сонце, аж памороки відбирає. Хоч би тінь яка була в небі, видно, темінь на землі зібралась, яка тільки є у світі. Хто від такого врятує? Поопускали понуро голови, мружаться, коли зирк — а шляхом від села мотоцикл котиться, наче м’ячик, підстрибує, торохтить. Наздогнавши колону, спинився якраз біля наглядачів, мить постояв, крутнувся та й поїхав у зворотному напрямку, лишаючи по собі довгий слід диму вперемішку з курявою. Ще ніколи повітря таким п’янким і солодким не було, бо всіх смертників, усіх до одного, розвернули в зворотному напрямку.

— Чуєш, Льошко… А я оце думаю… Фаню Францівну хтось таки позвав, — прошепотів Михась, ковтаючи слину, бо в роті пересохло, наче в пустелі.

— Еге… — ошелешено кліпнув товариш. — Хоча Францівна могла й сама прибігти… людей спасати.

Німецький офіцер стояв навпроти невисокої і на перший погляд непоказної жінки, міцно стуливши губи. Від того вони, здавалося, зникли з лиця зовсім, лишилася сама риска. Блакитні очі прискіпливо й сторожко стежили за кожним м’язом на Фаниному обличчі, порухом очей, поставою. Певно, якби міг, він розпанахав би її зараз навпіл та поперек, щоб у нутрощі зазирнути. Бо звідки? Як в українському селі на Чернігівщині могла опинитись австрійська піддана? Не вітром же її сюди принесло?

Немов кепкуючи над людською глупотою і слабкістю, горизонтом повільно розтікалася велетенська фіолетова пляма, набирала ваги, кошлатилась і загрозливо темніла по центру.

— Не перед добром… — шепотілися за спиною в німки перелякані горбівці. І чи є воно, оте добро? Чи ще лишилося? Смерть ціле село безборонно викосить — із малими, старими, немічними — ніхто не врятується і ніхто не врятує… Хіба що… німка, германка їхня, Францівна, Фаня. Звідки взялася і коли — ні­хто не зауважив, їй-богу, наче із землі горбівської виросла одразу перед офіцером. Худенька, невисока, із сивиною на скронях, під очима темно, і в очах — темінь. Стоїть, немов натягнута тятива, аж дзвенить, і кожне, кожнісіньке слово спершу в грудях чеканить, а потім вимовляє з притиском, не відводячи по­гляду, ніби очима наглядачів за руки тримає. Говорить неголосно, без тіні страху, з такою гідністю, що в досвідчених вояків під шкірою, здавалося, кров австрійська озивається.

— Моє ім’я — Франциска Цайтлер, за чоловіком — Пономаренко, — дзвенить у передгрозовому затишші жіночий голос і безборонно в далеч котиться. — Прожила в Горбові майже двадцять років, народила дітей і ніколи… За всі двадцять років не бачила підступу й зла. Мої діти — їхні діти. Моє життя — їхні життя. Горбівці — мирні люди.

— А комуністи? Хто з-поміж них комуністи? Назвіть прізвища, — гарячково вистрибнув наперед вусань, забувши вочевидь, що його знання німецької оцій маленькій чудній жінці не потрібне. Проте горбівці, зачувши запитання, вражено попритихали — ані шелесту, ні руху, ні вдиху, ні видиху, наче вже нема їх на білому світі. Натомість Францівна перевела погляд на офіцера й упевнено відповіла:

— Нема. — За її спиною, здавалося, цієї миті всеньке село вмістилося до останньої хати. — Усіх заареш­тували в перші дні окупації. Комуністів у Горбові нема. Як і вбивць. Прошу звільнити заручників…

— А як ні? — усміхався демонстративно, дивлячись прямісінько в очі. — Що тоді зробите?

Погляду не відвела, ні, навіть не кліпнула, хіба вдихнула повітря глибше, наче востаннє.

— Буду змушена доповісти вашому вищому керівництву.

На подвір’ї комендатури враз стемніло й затихло, неначе рядно на село накинули — чорне й загрозливе. Таке нікого не вбереже, не пощадить і не пожаліє ніко­го… якщо раптом… Кинувши швидкий погляд поверх людських голів, що всі як одна прикипіли очима до «своєї» германки, офіцер зрештою процідив крізь зуби:

— Перемістити всіх до клубу. — І, ступивши крок назустріч жінці, відчеканив їй у лице: — Якщо хтось утече, ваших дітей, Франциско Пономаренко, розстріляють першими.

Над куполами неіснуючої церкви в пронизливій вересневій глибині задвигтіло, затріщало, заіскрилось і покотилося в далеч гуркотом. Фаня дивилася, як рвучким упевненим кроком поспішає до приміщення комендатури офіцер, і дрібно тремтіла всім тілом.

— Спасибі…

— Францівна батька спасла твого…

— Сина, Івана…

— Рятівниця наша, спасибі…

У повітрі шурхотіли перші краплі, шуміли, дзвеніли, набрали голосу. Певно, збиралися виплакати все, що вже не вміщало в собі зболене серце жінки…

— Якби ж помогло…

Коли поверталася до дітей, осінній дощ ходив принишклими сільськими вуличками Горбова. Дріботів то назад, то вперед, то колами, стишувався і знов припускав. По-осінньому холодний, він змочив до нитки заручників, котрих так і лишили на подвір’ї комендатури. Чоловіки сиділи під відкритим небом, притулившись спинами один до одного й натягнувши на голови піджаки, і мовчали — кожен про своє, хіба час від часу кидали короткі погляди в надії — чи досі там, чи не пішла, бува, рятівниця?

Згадавши про односельців, Фаня мимоволі пришвидшила крок, поспішаючи, проте коли дійшла до двору й поклала руку на клямку хвіртки, завмерла — далі ноги не несли. Що ж це вона, Господи, робить? Що наробила? Прочинила хвіртку і, наче вулична злодюжка, озирнулася. Знала, що відтепер за ними наглядати будуть. Так і є. Стоїть.

— Господи, убережи… і помилуй, — прошепотіла й чимдуж кинулася до хати. Старша дочка наполохано вибігла в сіни.

— Мамо, — швидше зойкнула, аніж прошепотіла. — Мамочко… Що ж тепер буде? Там… під двором… стережуть нас.

Фаня з полегкістю видихнула, бо ж удома діти, поки живі-здорові, гуртом.

— Усіх, доню, стережуть. Такі часи настали.

— Мама прийшла! Мама! — Соня, зачувши рух, прокинулась і лізла з печі, за нею Вітя слідом, тільки Михайлик, найменшенький, спав у другій кімнаті.

— Ш-ш-ш… Тихенько, — шикнула до малечі старша сестра, і діти наполохано попритихали, спостерігаючи, як мати із сестрою шукають у хаті кожна своє. Одна перебирає шухляди письмового столу, а друга поспіхом згрібає теплий одяг для матері. Сонька з Вітькою, хоч і маленькі, а розуміють: якщо одяг збирають, значить, піде матуся від них. Поночі піде…

— Мамочко, — кліпають розгублено.

— Мамо! — зіскакують з лавки й біжать навперейми, щоб не пустити.

— Цить, хороші мої, тихенько. — Фаня обійняла заплаканих дітей. Руки теплі, хоч і змокла вся. — Мені треба піти… А ви маму вдома підождете. Домовилися? Разом, гурточком.

І голубила, і цілувала, тулила до серця найцінніший скарб, найдорожче багатство, а душа на шмаття рвалася, мов старе полотно. Перехрестила кожного, благословляючи, обвела поглядом горбівську хату, що рідною стала, кожен куток її і закуток. Підвела очі до портрета на стіні — Захар, чоловік, доля-доленька. Де він зараз? Що з ним? А що з ними буде? Краще про те не думати й не гадати, бо і в Білорусії, і в Україні цілі села й містечка в згарищах стоять. Ні малих, ні немічних не пощадили, ні жінок, ні старих… Тисячі живих душ за вітром пішли, аби іншим наука була. А яка ж то нау­ка, як людина людині — гірше звіра. Господи, і де оте все в людині вміщається?

— Помилуй нас, Господи, — перехрестилася і приклала чоло до Святого Письма. —

1 ... 42 43 44 ... 50
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «У затінку земної жінки, Олена Печорна», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "У затінку земної жінки, Олена Печорна"