Читати книгу - "Викрадач тіней"

— Я був певний, що ти прийдеш сюди. — Я здригнувся й обернувся. На лавці сидів Ів і дивився на мене. — Сідай поруч. Нам є про що поговорити, про той час, який ми не бачилися.

Я сів поруч і запитав, що він тут робить.

— Я був на похороні твоєї матері. Мені шкода тебе, це була жінка, яку я дуже поважав. Я трохи спізнився і стояв позаду.

Я щиро розчулився, що Ів приїхав на похорон моєї мами.

— А ти чого прийшов до цього двору? — запитав він.

— Сам не знаю, пережив важкий день.

— Я знав, що ти прийдеш. Не лише похорон твоєї матері привів мене сюди, мені треба було тебе побачити. У тебе залишився той самий погляд, я був переконаний, але хотів перевірити.

— Чому?

— Бо здається мені, що ми обоє шукаємо певні спогади, поки вони повністю не згинуть.

— Як ви живете?

— Як і ти. Я круто змінив життя і тепер будую його по-новому. Але тоді ти був школярем. Що робив ти після того, як покинув цю школу й це містечко?

— Я лікар… зрештою, майже. Але не зумів визначити, що моя власна мати хвора. Мені здавалося, що я бачу те, чого не бачать інші, а сам був сліпіший за них.

— Пригадуєш, я тобі сказав якось, що ти зможеш довірити мені те, що буде в тебе на душі й чого ти не наважився б сказати іншим, я тебе ніколи не зраджу. Можливо, ти це зробиш цієї ночі або ніколи…

— Учора я втратив матір, вона нічого мені не казала про свою хворобу, а сьогодні ввечері на полиці я знайшов листи мого батька, які вона від мене ховала. Починаєш з однієї брехні та вже не можеш зупинитися.

— А що писав тобі батько, якщо це не таємниця?

— Що він щороку приїздив на вручення табелів. Стояв віддалік за цією огорожею. Я був поряд і водночас дуже далеко.

— І нічого більше?

— Так, він написав, що зрештою вирішив більше не приїздити. З тією жінкою, заради якої він покинув маму, у нього народився інший син. У мене є кровний брат. Здається, він на мене схожий. У мене тепер є справжня тінь, кумедно, чи не так?

— Що ти збираєшся робити?

— Не знаю, в останньому листі батько пише про свою слабкодухість, про те, що, збираючись забезпечити майбутнє тієї нової сім’ї, він так і не наважився нав’язати їм свого минулого. Тепер я знаю, куди пішла його любов.

— У дитинстві ти відрізнявся від інших дітей здатністю відчувати страждання, не лише своє, а й інших. Ти вже виріс.

Ів усміхнувся і раптом запитав:

— Якби, коли був дитиною, ти зустрів дорослого чоловіка, яким став, як гадаєш, вони могли б порозумітися?

— Хто ви насправді? — запитав я.

— Чоловік, який не хотів дорослішати, шкільний сторож, що його ти звільнив, або тінь, яку ти вигадав, коли тобі потрібний був друг, обирай сам. Але я тобі дещо заборгував і, гадаю, саме цієї ночі якнайкраще повернути мій борг. Щодо слушної миті, пригадуєш, я колись тобі казав про любовні побачення? Здається, ти тоді пережив своє перше розчарування?

— Так, пригадую, я був не дуже щасливий того дня.

— Знаєш, слушна мить буває й під час забутих зустрічей. Тобі треба було б походити за моєю підсобкою. Здається, ти там залишив дещо, дещо своє. Іди! Я зачекаю.

Я встав і пішов за дерев’яний сарай, але хоч скільки роздивлявся, нічого не побачив. Я чув, як Ів кричить мені шукати пильніше. Я став на коліна, місяць світив так, що було видно, мов удень, але я не знайшов нічого. Здійнявся вітер, війнув пилюкою мені в обличчя. Із заплющеними очима я навпомацки шукав носову хустинку, щоб якось протерти очі. У кишені блейзера, який я колись надягав на концерт, я намацав шматок паперу, автограф віолончелістки.

Я повернувся до лавки, Іва вже не було, двір знову був порожній. На тому місці, де він сидів, лежав конверт, притиснутий камінцем. Я розпечатав його. У ньому була трохи пожовкла від часу ксерокопія, зроблена на дуже хорошому папері.

Я перечитав її, залишившись на лавці сам. Особливо зворушили мене слова мами про те, що найбільшим її бажанням було, аби я досяг успіхів у майбутньому, що вона сподівалась, що я оберу фах, з яким буду щасливий, але попри будь-який вибір у житті, поки я любитиму і мене любитимуть, я виправдаю надії, які вона на мене покладає. Можливо, саме ці слова звільнили й мене від оков, які прив’язували мене до дитинства.

Назавтра я позачиняв віконниці нашого будинку й зайшов попрощатися з Люком. Цілий день я їхав стареньким маминим автомобілем. Надвечір дістався невеличкого приморського містечка. Машину я припаркував біля молу. Я переступив через ланцюг, який перепиняв доступ до старого маяка, піднявся на верхівку й дістав свого старого повітряного змія.

Побачивши мене, хазяйка сімейного пансіону набрала ще скрушнішого вигляду, ніж минулого разу.

— У мене немає номера, — зітхнула вона.

— Байдуже, я прийшов у гості до одного з ваших пожильців і знаю, де його знайти.

Пані Пушар сиділа у своєму фотелі, вона звелася й пішла мені назустріч.

— Не думала, що ви дотримаєте обіцянки, це приємна несподіванка.

Я зізнався, що приїхав не зовсім до неї. Вона опустила очі, побачила сумку, яку я тримав в одній руці, повітряного змія, якого тримав у другій, і усміхнулася.

— Вам поталанило, не скажу, що розум у нього сьогодні абсолютно світлий, але це один із найкращих його днів. Він у себе в кімнаті, я вас туди проведу.

Ми разом піднялися сходами, вона постукала у двері, і ми зайшли до колишнього продавця зміїв.

— Леоне, до вас гості, — сказала пані Пушар.

— Невже? Я нікого не чекаю, — сказав він, кладучи книжку на столик.

Я підійшов до нього й показав свого потріпаного орла. Якусь мить він дивився на нього, й обличчя його просвітліло.

— Дивно, такого я подарував одному хлопчикові, мати якого була така скупа, що не хотіла купити йому цієї іграшки на день народження, щовечора хлопчик приносив