Читати книгу - "Червнева злива, Тимофій Гаврилов"

Я читала або просто сиділа, тоді як він малював. Що відчував він, читаючи цю саму книжку? Я наче бачила його колишнього. Так я починала розуміти його. Дещо я також колись прочитала, зовсім мало; можливо, ми читали ті самі книжки в той самий час.

Коли він, не спускаючись, розташовувався перепочити, мені здавалося, наче він спостерігає за мною. Я підводила погляд, а він знову брався до праці. Коли завʼязувалась розмова, я відкладала книжку, він облишав малювати. Я брала і зачитувала який-небудь пасаж, і він несподівано підхоплював його.

— Ти що, завчив їх усі напам’ять?

— Це лише збіг, — відповідав він.

Він міг помилитися словом, проте з неймовірною точністю відтворював зміст.

Ми були мріями одне одного, втіленими проекціями наших потаємних жадань. Полум’я горить і якоїсь миті згасає.

Ми сиділи, звісивши ноги:

— Ми подібні зараз до птахів.

— Ти яким хотіла би бути?

— Не знаю, я не сильна в орнітології.

— Я тим більше.

— Я можу назвати голубів, горобців і ворон. Ще, напевно, кількох.

— В середині серпня на ланах збирались лелеки, провісники мого повернення до міста.

— Деяких птахів я знаю лише з ілюстрацій. Інколи мені здається, що їх вигадали. Як-от журавля в книжечці з дитячими віршами. В червоних чоботях, свитині зі стьожкою і причепуреному брилі.

— А напроти в кутку заховалася, накрившись листком, жабка.

— Жабка? — я недовірливо примружилася.

Антін зацитував вірш.

— Ти що, і його пам’ятаєш?

Я народилася навесні, тоді як моя улюблена пора — осінь. У нього все з точністю до навпаки.

— І його.

— Я майже нічого.

— Я загалом також далеко не все.

— Хочу згадати і не можу.

— Тоді воно не таке важливе.

— Табличку множення не забув?

— Це всі пам’ятають. Одного разу, це було в п’ятому класі, я побачив, як кіт підстерігав горобця — підступно, самовдоволено, насолоджуючись своєю перевагою. Він не розраховував, що я прожену його; відбігши на безпечну відстань, він мстиво гіпнотизував мене. Великий, пухнастий, з брудними лапами і масивною головою. Але і я прорахувався. Ми були не самі. Я трохи злякався. «Не втручайся в природу», — голос чоловіка, який спостерігав за сценкою, прозвучав погрозливо. А може, мені тільки здалося. Якби не я, кіт занапастив би горобця. Для кота це було розвагою, на голодного він явно не скидався. День у день він вилежувався на сонці. Слова незнайомця спантеличили мене.

Дитячий садок затиснений лещатами новобудов, переповнені групи користуються тим самим крихітним майданчиком; надвір виходять усі одночасно. Малюки безжурно гамуздряться, не роблячи собі з того справи — котрі жвавіше, котрі зосередженіше. Як легко вони знаходять спільну мову!

Я стою і спостерігаю. Відчувши мій погляд, Ганнуся обертається.

Ганнуся — моя донька. Її крихітна долонька ховається в моїй. Я намагаюся не запізнюватися.

Дівчинка — розумна і кмітлива. Вона в мене взагалі молодець.

Діти напрочуд допитливі. Її завжди щось цікавить, мої відповіді коли влаштовують її, коли ні. Я все одно терпляче пояснюю. Коли не знаю, я спокійно визнаю це. Вона перепитує, чи це я не знаю. Я відповідаю:

— Так, я.

— А хтось інший?

— Звичайно, хтось інший знає.

Тоді вона запитує, чи існує таке, чого не знає ніхто.

— Ніхто?

— Ніхто-ніхто!

На що немає відповідей.

— На що взагалі не існує відповідей?

Ганнуся киває.

— Напевно, так.

— Але якщо ти знаєш, що воно є, то знаєш відповідь.

Це бентежить мене.

— Батьки знають усе.

— Чому? — дивуюся я.

— Бо вони батьки.

— А якщо все-таки не знають?

— Такого не буває.

— Як то не буває?

Раптом мені здається, що я розумію її.

Коли розповідає вона, я зосереджено слухаю. Діти намагаються триматися по-дорослому, їхній артистизм гідний подиву.

— Познайомся, це Олежик.

Я простягаю руку:

— Я Ганнусина мама.

— Я знаю.

Ганнуся дружить з усіма, Олежик — її особливий приятель.

Дівчинка просить, щоб ми взяли хлопця з собою.

— Ми можемо взяти його, еге ж? — питає вона з надією.

— А Олежикові батьки? Уяви, як вони сумуватимуть, прийшовши увечері по Олежика, а його не буде.

— Ми скажемо Світлані Олександрівні.

Світлана Олександрівна — вихователька. Дітей ще й зараз навчають звертатися на ім’я та по батькові, тоді як Світлана Олександрівна — юна дівчина, яка прийшла рік тому з педагогічного коледжу. Діти тупцяють біля неї, як гномики довкола Білосніжки.

Одного разу Ганнуся сказала мені:

— Мамо, я щось таке знаю.

— Що?

Ганнуся майстриня розбуркувати цікавість.

— А ти нахилися.

— Чому? Адже нікого немає.

— Тссс. Це великий секрет.

Я нахилилася.

— Ти нікому не розкажеш?

— Ні, — я мимохіть перейшла на шепіт.

— Нікому-нікому?

Я кивнула.

— Обіцяєш?

— Обіцяю.

— Світлана Олександрівна має парубка. Він її наречений.

Ганнуся спостерігала, яке враження справили на мене її слова. Ще б пак, особливо оте «парубка».

— А ти звідки знаєш?

— Знаю, — запевнила Ганнуся, відкинувши назад волосся, як це роблять дорослі.

— Якщо знаєш... Тоді, мабуть, так воно і є.

— Я бачила його.

— Он як.

— Він подарував Світлані Олександрівні квіти. Вони поцілувалися, ось так, — Ганнуся цмокнула мене в щоку.

— Ти моє сонечко, — я міцно пригорнула її.

— В нього мотоцикл. Він приїздить по неї, вони сідають і їдуть.

— Хто тобі це сказав?

— Олежик.

Олежик для Ганнусі авторитет.

— Всі кажуть, — додала Ганнуся.

Й ось ми стоїмо, і Ганнуся просить взяти Олега з нами.

— Олежик знає дорогу до свого дому, — пояснює Ганнуся.

Хлопчик ствердно киває.

— Потім ми відведемо його, — пропонує Ганнуся.

— Я сам піду, каже Олежик статечно.

— Олежик такий, що не заблукає, — підтримує свого приятеля Ганнуся. — Будь ласка.

Я не погоджуюся.

— Ми не можемо тебе, Олежику, взяти. Сьогодні, на жаль, ні.

Ганнуся не приховує розчарування. Олежик заспокійливо обіймає її, і вони прощаються.

— До завтра, — каже Ганнуся.

Якийсь час ми пішкуємо мовчки.

— Чому ти така несмілива?

Отакої! Це каже до мене моя дитина.

— Я поговорю з Олежиковими батьками, — пропоную.

А ще я обіцяю, що ми запросимо Олежика на Ганнусині уродини.

— Ти серйозно?

— Цілком.

— Обіцяєш?

— Обіцяю.

Ганнуся перелічує, кого ще запросить.

— А інші не образяться? — запитую.

— Ми зробимо гостину для всіх.

—