Читати книгу - "Чарівний світ, Тимофій Гаврилов"

через тебе. Немає твоєї Наталки. В рабство її продали, у Голландію, де помідори з тюльпанами обіймаються. Помідора — то Наталка твоя, стоїть над дорогою у високих сап’янцях, на тюльпана чекає. Очумайся, Стьопо, прокинься! Не прокидається, сам, немов зачарований. Всередину заглядає, на сходи, що їдуть — одні вгору, інші вниз. Може, горілка у голові їде? Та, що Толік Богові з ящика вихопив. Але ж не пили ми її. Бігме, ще не пили. Нехай Толік пив, нехай Стьопа з Льонею й Вітею, але ж я ні. Ні, не пили ми. Не пили, а сходи далі їдуть. Оце да, — цмокає Стьопа. Інженере, чому вони їдуть? У розетку ввімкнули, тому і їдуть. Цікаво, якби ті, що знизу на міст ведуть, мохом порослі і порозбивані, в розетку ввімкнути — теж би поїхали? Покатаємося? — каже Стьопа. Але не зайшли ми всередину. І Стьопа не наважився. Як-не-як, не на ровері їздити. Вперед ідемо, ось вулиця перехресна, а на ній будиночок. Дім як дім. Балкон нависає, дві жінки його на плечах утримують, руками підперли, щоб не впав балкон. І не падає. Твоя Наталка. Котра з двох? — вагається Стьопа. Приглядається. Не там дивись, нижче бери. Нижче бере Стьопа, як сказано. Нижче поверх з вітринами темними, хоч в око стрель. Гадав, що як місто, то всюди так усередину видно, як в універмазі. Ні, брате. Всередину не видно, проте не означає це, що нічого не видно. Ще й як видно. Вікна в червоних неонових рамах. У центральному неонова краля з’являється. Стьопі, який найближче стоїть, підморгує, вперед нахиляється, мовби поцілувати. І що? Цілує. Як стій, цілує. Губами соковитими, неоновими-червоними, що, наче серце, спалахують. Зникає, а потім знову з’являється. Ось Наталка твоя. Впізнала тебе. Далі рушили. Люди йдуть, сунуть і сунуть, групками, над кожною прапори. Як і ми, в місто. На нас поглядають. Дивно так поглядають. Обдивилися ми себе й один одного — ну як? Нормально все, незле виглядаємо. Але ні, далі дивляться, непривітно якось. Чого це вони? Та нічого, йдемо. Зеки! — кричать. Невже до нас? Сам зек! Це Толік у відповідь із-за Стьопиної спини. Пєтухі! Яйцем кинули. Не допоміг Стьопа. Толіку в груди влучили. Не впав Толік, на ногах утримався. Потекло яйце, куртку нову ватяну замазало. Толік рукавом витирає, ще більше розмазалося. Та що ж воно? Думка ятрить мене, Толіка з Льонею, всіх нас гамузом. Як упізнали нас, під новим одягом, під куртками фабричними, ще не ношеними, що їх Бог подарував нам? Далі рухаємося, ось і майдан уже. Ще більше людей, увесь час нові прибувають. Прапори майорять, музика. Каштани заквітчані. Замість цвіту і листя стрічки — жовті, морквяні, помаранчеві. Свято. Треба ж отак потрапити! Всі святкують. І дерева святкують. Може, це їхнє свято? Свято дерева і рослинки кожної. І тебе, кульбабки побожної, — каже Толік до Віті. І тебе, тюльпана, — до мене каже. Всі стоять, і ми стоїмо. Й незчулися ми, як хвиля нас вперед вихлюпнула — туди, де музика грає й промовці на підвищенні. І радісно нам. І навіть То-ліку, якого яйце поцілило. Секта, — шепоче Стьопа. Віче, кретине. Озирається Стьопа. Не я, — каже Толік. Не я, — кажу я. Не ми, — кажемо ми. З нутра гучномовців людські голоси вириваються. Ви тільки подивіться на них, клоунів жалюгідних, що між нас затесалися! Ганьба провокаторам! — усе потонуло в криках, і ми потонули б, але простяг Господь десницю над нами, змилосердився. Сюди їх ведіть, на сцену. Вивели нас, під шибеницю виштовхали. Подивіться на них! Хіба вони винні, що їх одурено? Отаке ставлення до людини в їхній розбійницькій вотчині. Так вони дбають! Стягнув промовець ватяну куртку з Толі-ка, так що Толікові пручання не допомогли, — вся наша істинність враз оку людському відкрилася. В них навіть туалетів немає, а щоб умитися, в чергу стають і за це з них три шкіри спускають і проти нас налаштовують. Ось віддяка за працю тяжку шахтарську! Промовець потряс у повітрі Толіковою курткою. Ось як їх оббирають! А люди ці, щоби знали ви, — брати наші. І сестри, — підвискнув Стьопа. Заткнися, — прошепотів Льоня. І сестри! Тож підтримаймо наших братів і сестер! Нас розколоти хочуть, а ми — єднаймося! В єдності наша сила! Навіки разом! І всі, хто стояв навколо, а багато їх було, хто навколо стояв, і собі закричали-підхопили. Разом! Разом! І ми, щоб не відставати. І навіть Толік зі страху кричав. Хай живе Людяність! — вирувало навколо. І не били нас — обіймали. З польової кухні рисовою кашею з родзинками нагодували. Подарували кожному по апельсині, сказавши, що відтепер їх помаранчами звати. Отак Господь спершу провчив нас, а потім нагородив. Мудрий Він, каже Вітя — куртки дав на ваті й частунком усмак обласкав. І яйцем жбуронув, — скаржиться Толік. Цить, Толіку, — сичить Стьопа. Якщо такий мудрий, то чого в Стьопу не кинув? — злиться То-лік. Мабуть, тебе в тисняві зі Стьопою переплутав, — кажу. Стьопі Наталка явилася. Стрівся з нею, відколи з села битим шляхом у широкий світ вирушив, звідки вернутися обіцяв. І вернувся. Агрономом вернувся. Тільки не було її, Наталки. Хату дошками забито. Кепські куртки були, недовго нас гріли. Порвалися, вата повилазила, клоччям зібгалася. Але ж не дав нам Бог інших. Ніхто не дав. Не ходили ми відтоді до міста. Ну його к бісу з його сходами, що їздять, і манекенами, навколо яких збоченці звиваються. Не збоченці, Стьопо, дизайнери. Оформлювачі вітрин. Це ти Бога так називаєш? — каже Стьопа. Того, що біля твоєї Наталки в хутрах рачкував, — буркає Толік. Не міг Стьопа змиритися. Поривався свою Наталку побачити. Розслабся, Стьопо, вона всіх так цілує. Всередину зайдеш, ще й приголубить. Толіку, ти доведеш Стьопу до божевілля. А чого, хай знає — великий уже. Що правда, то правда — півтора Толіка. І як він такий високий вимахав? Це ти, Толіку, назад чкурнути хотів, мов бабак до нори, але вхопили тебе, тошнотіка. Тошнотік — пиріжок такий, що в олії смажиться. А Стьопка, той часу не гаяв — до сонця тягнувся. Хоча далеченько Стьопі до сонця, з усіх нас він до нього найближче.

Пішов, пішов Стьопа до своєї Наталки, не витримав. Ми спати лягли, сон нас ланцюгами скував. Стьопі тільки цього й треба. Пішов. Дорогу назад до міста в темряві вгадував. Зашпортався, підвівся