Читати книгу - "Чарівний світ, Тимофій Гаврилов"

і далі пішов. Не пішов, побіг. Попереду ліхтарі замріли. Світліше стало. Манекени в вітринах у хутрі на Стьопу здивованими очима глипали. Куди, Стьопочко, біжиш серед ночі, квапишся? По Наталочку. Пощо біжиш, коли чесні люди сплять, зморені працею? Бачиш, твій батько спить, а ти гупаєш, батька будиш. Дивиться Стьопа — батько його з домовини підводиться. Домовина посеред вулиці сиротиною, наче забули її. Задрімав я, сину, ліг хвильку перепочити — і сон зборов. Тату, я по Наталку біжу, ви її пам’ятаєте. Пам’ятаю, сину, тільки пощо так квапишся? Квапився Стьопа, Наталку боявся проґавити. Одного разу вже втратив її — от і квапився. Духу наддав, аж тут будинок з балконом, що його жінки підпирають. І Наталка у вікні оком підморгує, цілувати тягнеться, як допіру, Стьопу впізнала. Стривай, Наталю, я вже, каже Стьопа, двері тягне, важезні такі, з металевим стерном замість ручки — всередину шугонув, мов у льох провалився. Немає Наталки. Порожньо, за стійкою стара відьма подрімує. Стьопа сходи бачить, зачаровані, пружиною скручені. Ніби в пекло потрапив. Ще дужче ходи наддав, через східці перестрибував, нагорі опинився. Там коридор з дверима однаковими, не інакше, як пороблено тут, без нечистої сили таке не обходиться. Двері всі геть однакові. Стьопа за перші-ліпші вхопився, клямку натиснув — замкнено. Інші попробував, шарудіння чує, так миші в сільській коморі шкребуться, де крупи і борошно. Стьопа плечем наліг, гачок усередині з петельки вискочив, подалися двері, відчинилися, лампочка світить тьмяна, на ліжку Наталка його, не сама — з дідьком у людській подобі вовтузиться. Образа Стьопу взяла, за горло стиснула, обценьками держить, відпускати не хоче. Може, то відьма, чортова помічниця, Стьопу душить? Схопив Стьопа нечистого, на коридор викинув. Горлає той, як не свій, мать-перемать, неподобство це, заплатив він. Так і є, заплатив. Згріб Стьопа бісові гроші з тумбочки, зіжмакав що сили було, на коридор швиргонув. А Наталка? Дивиться, очі нажахано заокруглила. Що, Наталко, не впізнаєш мене? Незчувся Стьопа, як рука занеслася, попри волю Стьопину, не послухалася його, свого хазяїна, Наталку вдарила, ляпаса підлого відважила. Плаче Наталка, схлипує. Не хотів я, Наталочко, пробач мені. Ти що собі дозволяєш, скотино?! Так, скотина я, остання скотина, Наталочко. Лише не Наталка це, що чоловічим голосом промовляє. То нечиста на глуз бере, лицедіючи. Чорт, що його з кімнати геть витурив. Сам чорт — чорт і дурак! Та що воно таке? Дивиться Стьопа — не Наталка то вже, яка щойно Наталкою була, Толіка Стьопа бачить. Отакої! Мене не проведеш, відьмо! Спершу Наталкою була, аж це ось на Толіка перекинулася. Хотів врізати Стьопа, ох, пригостити хотів — за те, що Наталку звела і Толіком, його приятелем, перекинулася. Тільки розвіялись чари — чорт зник, і відьма, й будинок, що на ньому жінки балкон підпирають, і місто. Все зникло. І Наталка його. Лише Толік. Краще б То-лік зник, а Наталка лишилася. Не зник Толік. На Стьопу витріщився. Ти що тут, Толіку, робиш? Те, що й ти, козел. Ліг Стьопа біля Віті. Толік хотів геть іти. Куди піде? Вранці перший сніг випав.

Де це? — питає Стьопа. Може, Льоня знає, — кажу. Знаю, — каже Льоня, — на проспекті Шевченка. Проспект Шевченка — така вулиця. Немає міста, в якому її не було б. Навіть за кордоном? За кордоном — не знаю, — вагається Льоня. Не був Льоня за кордоном. І я не був. І Стьопа не був. Для Стьопи місто — закордон. Толік був. З мамою в Прибалтику їздив. Дурень ти — Прибалтика не за кордоном. Тіпа за кордоном, — каже Льоня. Тепер за кордоном, — каже Толік. І що, є там проспект Шевченка? Толік в Юрмалі був. У Ризі. І в Клайпеді. Добре Толікові було, світу побачив. То як, підемо? Підемо, — каже Вітя з рішучістю, що її сам не сподівався. Погріємося, — буркає Толік. Лахи на батареях підсушимо, — радіє Стьопа. Пішли ми. Як у добрі старі часи. Спочатку тією самою дорогою, потім іншою, що на проспект вивела. А там дерева ростуть, новорічними вогниками прикрашені. Жевріють вогники, мерехтять, мов світлячки, замість листя. Здається, тут, — каже Льоня. Вздовж стіни три вітрини скляні, у яких плакати з оголошеннями та підсвіткою. Над тією, що біля входу, букви сяють. Не так уже й багато їх, і Стьопа читає. СЬОГОДНІ, — читає Стьопа. Сьогодні, Стьопо, інакше ми не прийшли б. Над іншими такі самі буквиці присобачені — лише більше їх, ніж попередніх. Але Стьопа все одно сходу читає. НЕ-ЗА-БАРОМ. Дивується. Що б воно могло означати? СЬОГОДНІ НЕ ЗА БАРОМ. Якщо не за баром, то де? Стривожився Стьопа. Селянин у ньому прокинувся. Не довіряє селянин містові, змови та підступу остерігається. Заґавишся — до ниточки обберуть, у дурні пошиють. Не вір, Стьопо, не вір, місто — диявольський твір, страшний незбагненний звір. І Стьопа не вірить. Хіба не місто Наталку йому відібрало? Хіба не воно з нього знущається, то показуючи, то ховаючи? Ну і що з того, що агроном, якщо скрізь асфальт, бруківка і плитка, бетон і метал, а порохи гірші, ніж на селі? Як учитись на агронома приїхав, у гуртожитку поселився — ліжка як одне, пружини риплять, рип-рип, углиб прогинаються, Стьопині ноги на півметра звисають. Корито бісове, а не ліжко. Стьопа сердиться, та хіба воно винне? Таке, як усі, держстандартне. Це Стьопа не за стандартом. І як тільки його робили? Либонь, задрімав Господь. Зглянулася кастелянша, двозгакомметрове ліжко для Стьопи знайшла, не звисали вже ноги. Гуртожиток на краю міста знаходився. За містом ліс починався. В лісі студенти багаття палили, на галявинах їли-пили, картоплю запікали. Любив Стьопа картоплю. До лісу ходив, хмиз збирав, гілки ламав, дерев’яні ящики трощив, бульбу лантухами з села возив, батько головою хитав, поки жив. Коли помер, уже не хитав. Дешеве вино цмулили, горілку і самогон. Сп’янів Стьопа, посоловів. Усі розійшлися. Стьопа теж розійшовся, домів почалапав. У гуртожиток тобто. Ішов, довго йшов. Кінець кінцем закінчився ліс. Але не побачив Стьопа гуртожитку. Зник він, гуртожиток, у землю запав. Багатоокі почвари виринули, у місячних сутінках на Стьопу сунуть. Став Стьопа, й почвари стали. Рушив — і вони на нього. Насуваються клишоногі, хитаються під вагою, з боку на бік перевалюються, баньками блимають, заплющуючи-розплющуючи, одні заплющують, інші розплющують, ті самі розплющують і заплющують. Ляк пойняв Стьопу. Не місто це, а чортівня якась! Гуртожитку й сліду не видно. Нічого не видно. Крім