Читати книгу - "Лист до короля"

Вони поїхали геть, не оглядаючись, Тіурі — на коні Ілмара. Потім у лісі, у тихій місцині, Тіурі спішився й попрощався з Бенду та його товаришами.

— Хай вам Бог помагає відшукати Червоних Вершників, лицарю Бенду.

— Ми помстимося за загибель Едвінема, — пообіцяв той. — А тобі бажаю виконати своє доручення належним чином. Не маю жодного сумніву, що ти це зробиш. Можливо, коли ми знову зустрінемося, ти вже будеш

лицарем, я переконаний, що ти ним станеш. Ну, з Богом. Дорога безпечна.

Невдовзі Тіурі залишився один. Тупіт копит розчинився вдалині. І він відчув себе самотнім та беззахисним, одначе без зволікань рушив уперед, намагаючись не виходити з лісу якомога довше, потім вибрався на кам’янисту стежину вздовж правого берега Блакитної річки. Вона йшла то вниз, то вгору, спускалася до самої води і піднімалася на кручу. По обидва боки скелі ставали все вищими; зліва відкривалися мальовнича Мала Блакитна Притока і Перша Велика Дорога.

Раптом пролунав вітальний сигнал срібного рога лицаря Ристридина. Юнак завмер, дослухаючись.

Невдовзі Тіурі побачив частину Першої Великої Дороги. Невже це вони і є — он та купка дрібних силуетів? Якими ж далекими вони були!

Знову засурмив ріг — і луна підхопила його срібні звуки.

«Прощавайте, Сірі Лицарі, — сказав Тіурі подумки. — До побачення, Ристридине з Півдня. Скоро знову побачимося!»

Частина п’ята. У горах

1. Подорожній

Звук ристридинового рога завмер, і Тіурі рушив далі. Це була остання частина шляху, про яку розповідав Лицар з Білим Щитом. За горами доведеться шукати дорогу самотужки. Це був дванадцятий день подорожі. Саме стільки часу знадобиться, щоб виконати доручення й доправити листа Унавену, королю країни, що на захід від Великих гір.

Після того як хлопець кілька днів провів у товаристві Сірих Лицарів, треба було звикати, що далі доведеться йти самому. Але тепер він був значно краще споряджений, аніж на початку своєї подорожі через ліс: він має зброю, щось попоїсти і навіть трохи золотих та срібних грошей. Більш того, небезпека, здавалося, відступила. Сірі Лицарі перемогли Червоних Вершників і, ймовірно, візьмуть їх у полон. Навряд чи вони знову зустрінуться на його шляху. Стежина вздовж Блакитної річки була вузька та звивиста, проте йти нею було значно легше, аніж тими дорогами, якими він раніше проходив, тими лісовими хащами, крізь які він продирався.

За кілька годин, коли стежка круто взяла праворуч від берега, Тіурі побачив, що на тому боці можна пройти, тримаючись річища. Там до скелі було прикріплено невеличкий хрест з розп’яттям, а під ним вибито нерівними буквами напис:

Гей, пілігриме, улюбленцю Божий, діставшись висот гірських, і нас не забудь згадати в молитвах своїх.

Тіурі став навколішки і помолився.

«Скільки пілігримів пройшло тут до мене?» — подумав він, підводячись і знову відчувши себе пілігримом, але тим, який має важливе й таємне доручення.

Зненацька його роздуми були перервані: позад нього долинули кроки. Можливо, вони відлунювали зда-леку від кам’янистої поверхні, та були вже добре чутні. Він озирнувся — нікого.

«Звісно, тут, в горах, можуть бути люди», — подумав він, але прискорився. Кроки наближалися.

Невдовзі Тіурі зупинився перепочити. Той, хто йшов за ним, теж зупинився, але одразу пішов іще швидше. Тіурі подумав, потім дістав з торби рясу, яку йому дали в Брунатному монастирі, одягнув її на кольчугу і підперезався мотузкою. У цих місцях людина в рясі менше впадала у вічі, аніж одягнений в кольчугу зброєносець; будь-хто тепер вважав би його пілігримом, що прямує до відлюдника Менауреса.

Юнак трохи перепочив і знову продовжив свій шлях, а згодом озирнувся й побачив чоловіка, що з’явився з-за повороту. Той мав стомлений вигляд. Побачивши Тіурі, він помахав йому рукою, вітаючи. Хлопець, не сповільнюючи кроку, помахав у відповідь і почув, як незнайомець гукає до нього:

— Гей, мандрівниче! Пілігриме!

Спершу Тіурі удав, що не чує. Та подорожній гукав так голосно і наполегливо, що довелось зупинитися. Захеканий чоловік підійшов до нього.

— Вітаю. пілігриме. — промовив він уривчасто. -Хух, ну й гора! Зачекай трохи. — Він присів на березі, опустив руки у воду і змочив обличчя: — Ох, друже, -повернувся він до Тіурі, — радий тебе бачити.

Тіурі ж, навпаки, радості не відчував. Чоловік не сподобався йому з першого погляду. Але юнак стримався: либонь, це був безневинний подорожній, міцний чолов’яга з темним волоссям; увагу Тіурі привернули його світло-сірі очі і жорсткий погляд з-під густих зрощених брів. Проте губи склалися в дружню усмішку.

— Радий вас бачити, — повторив він. — Мені, знаєте, важкувато орієнтуватися в горах, та й не люблю ходити один. Ви, напевне, ідете до відлюдника Менауреса?

— Так.

— Мені треба перейти на той бік гір, а я чував, що відлюдник знає дорогу. Ви не заперечуєте, якщо я піду разом з вами?

— Що ж, навряд чи можу відмовити, дорога мені не належить. Утім, чесно кажучи, люблю подорожувати один і ходжу швидко.

— О, перепрошую, не подумайте, вельмишановний пілігриме, що я набиваюся! Звісно, одному йти швидше, аніж удвох, і ми прийшли у цей світ зовсім не для того, щоб допомагати одне одному.

Він повернувся й повільно почав спускатися стежиною.

Тіурі стало соромно за свою нелюб’язність.

— Добродію! — гукнув він. — Поверніться! Я не це мав на увазі! Прошу вас, поверніться!

Чоловік пройшов ще декілька кроків і зупинився.

— Я й справді не хочу набиватися, — повторив він.

— Забудьте мої слова, — почервонів Тіурі. — Звісно, ви можете йти зі мною.

Незнайомець не змусив себе вмовляти.

— Що ж, якщо ви самі кличете.

— Так, кличу, — сказав Тіурі, — і перепрошую. Я поводився нечемно.

— Звісно, я не ображаюся, — говорив чоловік, крокуючи поруч, — пілігримові треба зосередитися. так? Піднесені помисли, те, се. Я не заважатиму.

Чоловік дивився на Тіурі, усміхаючись, не усміхалися лише його очі — гострий допитливий погляд, здавалося, проникав крізь рясу, крізь кольчугу й бачив заховане під нею.

«Дурниці!» — розсердився на себе хлопець, соромлячись своєї поведінки, й іще більше роздратувався через свою недовіру до подорожнього. Він раптом зненавидів листа, через якого готовий був підозрювати кожного. Лицар Ристридин попереджав, що шпигуни можуть маскуватися під звичайних людей. Чи має він через це відмовляти в