Читати книгу - "Лист до короля"

— Вибачте, що ви сказали?

— Кажу, що мене звати Ярро, син Яноша. Я живу в отій долині.

Тіурі збагнув, що йому слід назватися, але відкрити своє справжнє ім’я не міг. Ім’я Тармін також не підходило, воно, певна річ, уже відоме ворогам. Тому він назвався іменем одного з монахів Брунатного монастиря.

— Мене звати Мартин.

— Отже, брат Мартин, — повторив Ярро. — Чи ви не монах?

— Я ще не прийняв обітницю.

— О, звісно, — мовив Ярро.

Певний час вони йшли мовчки. Хлопець уповільнив крок, але Ярро не відставав. Тоді він пішов швидше, спитавши Ярро, чи не дуже швидко вони йдуть.

— Усе гаразд, я встигаю, — відказав Ярро, — я ще не такий старий. Просто ніколи не ходжу в гори, не люблю гори. Але мушу знайти сина, він оселився десь по той бік гір. П’ять років тому він сказав «Бувайте!» — і пішов у гори. Відтоді я його не бачив. П’ять років — це дуже багато! Тепер нарешті вибрався, аби побачитися з ним. Не хочу чекати, доки руки-ноги від старості почнуть відмовляти, коли вже ані злізти в гору, ані спуститися буде несила. Може, й назовсім з ним залишуся. У мене нікого більше немає, жінка померла. Мають же бути дороги через гори? Сподіваюся, відлюдник мені їх покаже; страшно йти в гори, не знаючи дороги. Скільки люду тут пропало — хто зі скелі зірвався, хто в розколині застряг.

Ярро торохтів без упину, а Тіурі кивав чи коротко відповідав.

— Ну, годі, — сказав Ярро нарешті. — Щось я забагато базікаю. Я ж обіцяв не заважати.

— Ви мені зовсім не заважаєте, — усміхнувся Тіурі, попри думки.

Подорожній усе ще не подобався йому, хоча хлопець і намагався переконати себе, що жодних причин для цього немає.

Надвечір вони підійшли до місця, де річка вирізьбила в скелі невелику бухточку. Ярро запропонував зупинитися тут на ночівлю. Тіурі погодився.

Не припиняючи балачок, Ярро розпалив багаття й наполегливо пригощав Тіурі своїми припасами.

— Що ж, — сказав він після вечері, — тепер лягаймо спати. Завтра ще ген скільки дертися. Ви не знаєте, чи далеко ще до хижі відлюдника?

— Гадаю, завтра до вечора доберемося, — припустив Тіурі.

І Ристридин, і герцог Раффокс казали йому, що від Малої Блакитної Притоки до хижі Менауреса дня півтора ходу.

— Ну, це ще нічого, — зітхнув Ярро, влягаючись та закутуючись у плащ. — Добраніч, пілігриме, згадайте й мене у своїх молитвах.

Тіурі, одначе, не було спокійно вночі. Спершу юнак дочекався, поки заснув Ярро, та, навіть коли почув, що дихання його попутника стало глибоким та рівним, розслабитися не міг. На додачу замлоїла рана, яку він вдень майже не відчував. Хлопець неспокійно перевертався з боку на бік, доки не почув, як заворушився Ярро. Тіурі завмер, намагаючись щось розгледіти в суцільній пітьмі. Спить Ярро чи так лежить, уп’явшись у Тіурі своїми жорсткими колючими очима? Ярро знову заворушився, зітхнув, проте нічого не сказав. Тіурі роздивлявся безліч сяючих зірок і чудовий тоненький серпик молодика.

«Де ж то я буду, коли місяць стане у повні?» — запитав він себе подумки.

Нарешті хлопець заснув, та сон був тривожним: він усякчас прокидався та прислуховувався, намацуючи листа на грудях. Нічого вночі не трапилось, але на ранок він почувався невиспаним і втомленим.

Ярро ж, навпаки, був бадьорий і балакучий, вихваляв прекрасний світанок, гарну погоду, чудовий краєвид. Тіурі ледве витримував його метушливість.

«Бодай би вже цей Ярро стулив пельку, — роздратовано думав юнак, — хоч би не посміювався безупинно. а очі ж його взагалі ніколи не сміються».

Щойно вони ступили на дорогу, роздратування куди й поділося. Погода направду була гарна, і краєвид милував око. Зрештою, навіть Ярро здавався не таким уже й надокучливим.

Ураз річка збігла у вузьку розщелину, а відтак зникла й стежина.

— А тепер куди? — спитав Ярро, коли Тіурі пояснив, що потрапити до хижі відлюдника можна, тільки якщо йти вздовж Блакитної річки. — Не підемо ж ми убрід? Я чував, що вгору по річці буде водоспад. невже доведеться дертися по ньому проти течії?!

— Дивіться, — показав хлопець, — стежинка ліворуч веде нагору: нею, мабуть, і треба підніматися. Гадаю, вона йде вздовж усієї ущелини, над річкою. Бачите цей виступ?

— Так, — кивнув Ярро. — Не надто приємно... стежечка. вузесенька. і в’ється понад прірвою.

— Що вищі гори, то важчі тропи. А часто-густо їх і взагалі немає, — відгукнувся Тіурі.

Вони почали спинатися вгору. Здогади Тіурі підтвердилися: спершу стежина вельми круто стриміла вгору, потім вирівнялась і кривуляла подовж краю ущелини. Мандрівники поглянули вниз.

— Далеченько до води, — зауважив Ярро.

— Гадаю, ми вийдемо вище водоспаду. А далі знов попрямуємо вздовж берега.

Якийсь час ішли мовчки: Тіурі попереду, бо стежина стала завузька і йти поруч було неможливо, Ярро слідом, сопучи та пихкаючи. Одначе ходок він був нівроку: коли на мить спинилися перепочити, Тіурі не помітив, щоб той був дуже втомленим. Трохи згодом вони продовжили шлях. Стежка стала ще вужчою, шум води посилювався. Тіурі, який усе ще йшов попереду, уповільнив крок, аби не перечепитися за безладно розкидане каміння. Юнак зазирнув в ущелину

— вона була страшенно глибока, хоча така вузька, що її легко можна було перестрибнути.

І тут несподівано Ярро спіткнувся, налетів на Тіурі і міцно вчепився в нього; той похитнувся, але встояв. Та Ярро раптом розімкнув руки, скрикнув — і почувся шурхіт каміння, що покотилося донизу. Це відбулося миттєво. І перш ніж Тіурі обернувся, Ярро вже зник у прірві. Серце юнака мало не обірвалося, і він закляк на місці. Потім опустився на землю і через край зазирнув у розколину.

На своє превелике полегшення і здивування він дивився просто в обличчя Ярро! Тому пощастило вхопитися за гілку деревця, що стирчало з урвища трохи нижче краю стежини, і він висів, вчепившись у неї обома руками. Проте становище його було загрозливим. Ніколи ще не бачив Тіурі стільки жаху в людських очах. Ярро ворушив губами, але не міг видати ані звуку.

— Тримайся міцніш! — вигукнув Тіурі. — Тримайся, я тобі допоможу.

Він трохи посунувся вперед до краю прірви, простягнув руки й ухопив Ярро за зап’ястки.

— Я підтягуватиму тебе нагору, — важко дихав юнак.

— Н-нічого