Читати книгу - "Синдром листопаду, або Homo Compatiens"

Опіки загоїлись, але шкіру стягнуло жахливими рубцями. Та зараз на всіх обличчях червоні відблиски, і можна уявити — чи я дарма тренував уяву, заробляючи співчуттям, — що це лише гра світла, а Лізка, вона… виняткова, неземна, як та музика, під яку пливуть сценою білосніжні балерини у блискучих пачках… Моя Лізка! І покидьок із одної з Льонькою банди не плескав окропом в дівчаче личко, не калічив, як негідні й букви Корану екстремісти калічать своїх одновірок — позбавляють краси за відмову нею, красою, ділитись із покидьком. Таким покидьком тільки і можна стати, якщо віриш, що за тобою сила нездоланна — неважливо, сила грошовитого Спонсора чи просвітленого Пророка, якого покидьок, звичайно, зрозуміти не в змозі. Покидькам, їм краще взагалі про пророків ні слова — перекрутять, і доларів до рук ні-ні — спокусяться владою, самих себе відчують не пророками навіть, божками. Вічно, з початку часів, скільки не спускайся із неба на землю, скільки не задумуй народних революцій, скільки не роби перебудов, знаходяться ті, що розуміють не так, книжки перетворюють на збірки «панятій», закони на універсальні вироки суду, будують храми, в які ніколи не ступить Пророк — хіба що аби вигнати з храму торговців, і королівські палаци, у які соромно зайти королю, і народні ради, щоб принизити народ. А чи рубатимуть вони ліси і калічитимуть душі, як русла річок, чи палитимуть відьом, і книжки, і нових людей — це, зрештою, лише прояв… Ті, що жадібні й лицемірні, не найгірші: потворять прояви життя, та хоча б не поганять основ.

Бо скільки цих спотворених вір, великих ідей, великих мрій? Інквізиціями, бригадами, талібанами, компартіями… Де в них, цих покидьках, кнопка, що увімкне людину? Велика, червона, мабуть, із написом «співчуття» — де у мені ця кнопка? Чи ми різного виду і роду? Виокремлені різними мутаціями необачних генів — кожен своїм синдромом. Більш різні, ніж Тарек і я, хоч і земляки?

Можна уявляти, що всього цього немає. Воно нас із Лізою — не стосується. Це лише гра відблисків, моя Лізка виняткова, неземна…

Я постояв навпроти. До бочки постійно хтось забрідав погрітися, і на мене не звертали уваги. Люди сиділи пліч-о-пліч, відігрівалися, теревенили, чоловіки і жінки — «майданівці». Лізка мовчала, тільки терла руки над вогнем, зажурена. І я не підійшов. Постояв і, як боягуз, шморгнув між перехожих далі, по Лізчиному Майдану.

* * *

Вамбу так і не знайшов, натрапив лише на спогад про нього:

— Так, був хлопець-араб.

— А де він зараз?

— Не знаю, десь зник…

— Як зник? А раптом щось сталося?

— А що?

— Ну як що?!

Цікаво. Вони тут, на Майдані, не слухають новин, не читають? Усі ж на роботі перешіптуються про замордованих, про загиблих, а раптом і Вамбо… Я боявся про це думати, але ж трапитись могло що завгодно. Що завгодно, на жаль, постійно відбувається, просто частіше не з нами.

Де шукати Вамбу? Як врятувати? Ну, не повинно ж так бути, щоб я втратив і Тарека, і Вамбу — і батька, і сина. Що сказав би мені старий араб, що водив мене колись містом на воді? Я так і не знаю, чи живий його молодший син, Ахмед… Що ж тепер — і старший загине?

Хотілося з кимось поговорити, співчуття хотів чи поради, і якось не витримав і сказав, тихенько, сьорбаючи чай і на щось таке сподіваючись:

— Я ж колись… — ще один ковток, хоч у горлі, здається, стоїть грудка, і ріденькому коричневому пійлу з пакетика важко потрапити до мого шлунка. — Ну, бачив чужі сни чи щось таке…

Алла вилупилась на мене, та я хотів договорити будь-що, то ж випалив швидко:

— Я от думаю, Алл, може, я міг би відчути Вамбу? Ніби опинитися в його шкурі, розумієш?

Помилка… Треба було змовчати. Може — запитати Агуніку — чи я саме такої реакції підсвідомо прагнув:

— Ні! Ні! Мразь ти така ненормальна! Якщо ти знову почнеш із цим своїм… — шипіла моя кохана.

А я не те щоби хотів бути ненормальною мраззю, поганим чоловіком своїй дружині. Просто… Вамбо зник, просто стадія заперечення Майдану минула, і минув гнів — на тих, хто не захотів розділити зі мною той спокій, що я так довго виборював, а потім взяв та й перетворив життя на суцільну стрічку новин. Просто — тепер, проказавши Аллі свої ненормальні наміри, я знаю, що втратив хоч який, але тил. І хоча ще тривали торги — йти чи не йти, чи відкупитись від Майдану грошима і знову закритись у теплій квартирі — відступати уже не було куди. Бо Вамбо, куди він подівся? І якщо не мій дар (так, тоді вперше я подумав про свою хворобу — дар!), то що тоді допоможе?

І я почав діяти, як тоді, коли працював на Спонсора. Тоді ж у мене виходило відчути певну людину, навіть незнайому. Я заплющував очі, прислухався до шуму Майдану. Неважливо — під звуки трансляції, сидячи на дивані і сьорбаючи щось стимулююче з кришталевого бокала чи прилаштовуючись коло бочки, одягнений у дорогу туристичну куртку — у такій можна було б не замерзнути навіть у Гімалаях — і приймаючи з рук волонтерок охололий на морозі чай — і мовчав. Мабуть, люди вважали мене ненормальним. І питали, чи не п’яний. Так, пити я теж пробував — як останню можливість. Чи я нормальний, питаєте? Смішні. А хіба нормальні приходять на цей Майдан? Як на мене, всі «нормальні» сиділи вдома, тож я не боявся цієї публіки — най думають, що хочуть.

Але все марно. Нічого-нічогісінько. Майдан шумів, а я не чув. Десь когось били у відділку, а може, й на тому міфічному п’ятому поверсі Київської міської державної адміністрації, де, як у легендарному львівському метро, катують людей праві, але не у всьому, хлопці… Я знав про все, але не відчував нічого. Не чув.

Одного дня прийшов стомлений додому, гаркнув, що хочу їсти, проскиглив, що страшенно втомився. А ніхто не відповів.

І все дарма… Час до часу з’являлась злість на цей Майдан — відібрав і спокій, і Вамбу, і от тепер — дружину. Хоч би Вамбу повернути — він один вартий решти. От би тепер ту чорну кульку. Вона ж мала б діяти як протиотрута до білої? Білий і чорний… і здавалось би, це ж білий — колір добра, а хтось переплутав кольори наче навмисно, і тепер виходить, що єдино важливе добро, що я хочу і міг би зробити, залежить від чорної горошини, якої вождь не удостоїв мене.

Хтось дзвонив — номер не записаний у телефонній книжці, набір випадкових цифр, як виграшний лотерейний білет, але, глянувши на останні, я впізнав — Алла. Та ну, я ж витер її номер не для того, щоб тепер піднімати слухавку. Ні-ні. Коли наступного разу мені захочеться сексу, я покличу когось, хто не окупує мою квартиру на декілька років і не виставлятиме стільки баночок на полицях лише за тим, щоб у важливий момент кинути обра́зи в моє загрубіле від чужих вітрів обличчя. Хіба жінки не мають бути добрими? Співчувати, любити нас такими, як ми є? Чому вона ще тримається за мене? Квартира-сталінка? Що цій Аллі взагалі треба? Я не знав, бо, відверто кажучи, ніколи не цікавився цим питанням:

— Алло, що ти хотіла?

Вона, звичайно, не cказала нічого важливого — збрехала щось про те, що скучила і переживає, що без неї я їм всухом’ятку, а це вірний шлях до передчасної смерті.

Дев'ятий пасажир

Спочатку з’являються руді кучері, потім маленька ніжка на неймовірно високих підборах, і…

— Доброго дня! Ми раді вітати вас на борту нашого літака.

Алла озирається навкруги, округлює очі, коли погляд зупиняється на африканочці, загорнутій у ковдру, грайливо усміхається до чоловіка у випрасуваній сорочці, хоча ні, їй лише здалося, що вона його знає. Це всього лише Костин колега.

— Бажаєте щось випити?

— Ось так, одразу?

— У нас преміум сервіс, ми ж зіркові авіалінії.

— А, ну тоді я буду…

Вона перелічила усі найдорожчі, відомі їй з якихось чужих надуманих блогів напої, і їй не відмовили.

— Алло Артемівно?

Алла обертається, але обличчя в сивої людини немає, чи, радше, у нього всі обличчя одразу, обличчя її давніх друзів, і Костиних