Читати книгу - "Зіграємо в сім'ю, сестричко?, Соломія Даймонд"

— Всі творчі особистості такі дивні! — промовила Мія, заворожено дивлячись на візитку в моїх руках.

— Ага. Давай подумаємо над цим пізніше. Скоро вже пара почнеться. Можливо, ходімо до батьків? — запропонував я.

— Так, звісно.

Ми вийшли з аудиторії, але нам на шляху трапилась заплакана Ася. Вже вдвічі за сьогодні вона ледь не збила мене з ніг. Я помітив на її губі кров і скривився від цього видовища. Очі дівчини були повні сліз і смутку. Я вперше бачив її настільки розбитою.

— Асю, що трапилось? Це Сабріна з тобою вчинила? — запитав я. Вона лише схвально кивнула, схлипуючи.

— Ти зараз потрібен їй, — прошепотіла Мія, нахилившись до мене. Я здивовано глянув на неї. Так, Асі й справді зараз була потрібна моя підтримка. Проте, я був здивований тим, що моя дівчина так просто відпускала мене, навіть не ревнуючи. Чи вона просто вміє добре приховувати свої почуття?

— Ходімо. — Я легко обійняв Асю за плече, спрямовуючи її в бік жіночої вбиральні.

Коли ми зайшли всередину, то я зачинив двері зсередини. Ася присіла на край раковини й почала діставати з сумочки серветки.

— Що трапилось? — повторив запитання я, не відводячи погляду від дівчини. Ася обернулась до мене спиною, включила воду й важко видихнула.

— Всього лише моє звичне життя почало перетворюватися на пекло. Все нормально. Я на це заслужила. — Ася набрала в долоні трохи води й змочила нею лице. Її макіяж був повністю зіпсований, а з-під залишків тонального крему виднілися синці під очима та розчервонілі щоки. — Я в нормі, Алексе. Дякую тобі за те, що провів мене. Зараз ти можеш повертатися до Мії. Впевнена, що вона чекає на тебе, — з гіркотою промовила дівчина. На її лиці з'явилась усмішка й на диво вона була щира.

— Ти ще досі ревнуєш мене? — поцікавився я.

— Ні, Алексе. Ти мав рацію. Здається, я не любила тебе. Мені було комфортно з тобою, проте, це була зовсім не любов. Швидше — згубна звичка для нас обох, бо наші "стосунки" не давали нам ніяких позитивних результатів. Ми обоє були нещасними. Добре, що ти швидко це зрозумів і закінчив цю "гру". Знаєш, я справді рада тому, що ти нарешті знайшов людину з якою ти відчуваєш себе щасливим. Твої очі світяться, коли ти дивишся на Мію. Ви такі різні й водночас ви ідеально підходите один одному. Я признаюсь, що заздрю вашим стосункам. Мені б теж хотілось, щоб хтось так піклувався про мене, любив, захищав... Проте, я не заслужила на це.

Я подолав відстань між нами та виключив воду, щоб вона краще мене чула.

— Кожен заслужив на щастя. Ти не погана людина, Асю. Так, ти вчиняла погані вчинки, але ти здатна на хороші. Я в цьому переконаний! Пам'ятаєш той день, коли я впав з качелі й розбив коліно? Саме ти покликала на допомогу й поїхала зі мною в лікарню, а не залишалась в луна-парку святкувати свій день народження.

— Тоді ми були найкращими друзями. — Ася знову усміхнулась мені. — Дівчата не хотіли зі мною гратися. Тоді я так раділа, що ми були в одній групі в садочку й в мене нарешті появився друг. Класні були часи.

— Ми обоє припустилися помилки й зруйнували нашу дружбу. — Ася закусила губу, відводячи погляд. — Проте, у нас залишились прекрасні спогади й ми не можемо забути про них. Асю, ти не чужа мені людина. Знай, що я завжди буду радий вислухати тебе й допомогти. Розкажи мені, що тебе турбує і я постарюсь хоча б дати тобі пораду.

— Гаразд, але ти обіцяєш, що це залишиться між нами, — вона помахала мені вказівним пальцем перед очима. Я знову повернувся в старі-добрі часи, коли ми були малі, тому що в дитинстві вона так часто робила.

— Звісно. Жодна твоя таємниця не вийде за межі цих стін.

— Я розповіла правду на рахунок Білки. В цьому й справді винна Сабріна. Тепер вона ображається на мене. — Ася вказала рукою на розбиту губу. — Проте, вона не єдина проблема в моєму житті. Мама ніяк не може заспокоїтись і дістає мене розмовами  про "нас". — Вона показала уявні лапки й закотила очі. — Ця жінка й справді не розуміє слів й через це ми дуже часто сваримось. А ще... — Ася зробила велику паузу, неначе роздумувала над тим казати мені те, що в неї зараз на думці. — Здається, я закохалася. По-справжньому... — Вона опустила очі й почала перебирати серветку в руках.

— І хто цей щасливчик?

— Це не має значення. Ми ніколи не зможемо бути разом. З моєю репутацією, я просто не заслуговую на таку людину.

— Ей, ти чого? — Я підійшов ближче й обійняв Асю. — Кожен заслуговує бути щасливим, чуєш? Ну так хто він? Ми знайомі? — Зазвичай ми з Асею тусувалися в одній компанії. Можливо, я знаю цього хлопця.

— Твій друг... — тихо промовила вона. Моя хватка на її талії послабшала і я повільно опустив очі.

— Асю, будь ласка, не кажи, що ти закохалась в Річарда. — Я заперечно похитав головою. Я й справді хотів їй щастя, але я усвідомлював, що Річ по вуха закоханий в Евеліну. Вони кохають один одного.

— Ні. Мені подобається Берт. — Я застиг на місці від шоку. — Проте, як я й казала раніше — між нами нічого не можливо. Хто стане спілкуватися з дівчиною, яка ділила одне ліжко з його найкращим другом?

— Боже, Асю, що за середньовіччя? Наші "стосунки" вже давно завершились. Зараз ти вільна й маєш право зустрічатись з ким завгодно. Це все в минулому. Ти зациклилась. Потрібно думати про майбутнє. Я теж не ідеальний, але це не означає, що я не заслужив на любов Мії!

— Можливо, ти й правий. Проте, я все ще сумніваюсь, що Берт відчуває до мене хоча б щось.

— Ніколи не дізнаєшся, якщо не спробуєш.