Читати книгу - "Гвендолін, Олеся Лис"

- Шукай і викопуй ось ці корінці, вони підходять для їжі, - Ауд показує мені якийсь дивний довгастий овоч, чорного кольору з грудками вологої землі, які налипли на нього.

Швидко зрозумівши, що від мене вимагають, теж беруся за справу. Знайти такі ж на цій невеликій ділянці не проблема, і через кілька хвилин мій кошик майже повний.

Вже минуло два дні з того пам'ятного вечора, коли ховали загиблих від рук унанде. Досі у мене не було можливості провести ритуал, але сьогодні вранці, коли я краєм вуха чую, що потрібно когось із жінок послати збирати скорцонер, то вважаю це знаком небес.

Навіть не докладаючи істотних зусиль, мені вдається умовити Уту відправити мене з Ауд, замість Хедвіг, яка терпіти не може збирати їстівне коріння. Цей коренеплід занадто крихкий та ламкимкий, його збір вимагає акуратності та уважності. Мене ж такі деталі анітрохи не хвилюють. Впораюся як-небудь. Головною метою було дістатися до води, де найменше народу, і провести обряд.

На превелику радість Санна теж не має нічого проти такої заміни. Підозрюю, сестра Інгвара просто бажає від мене позбутися хоча б на деякий час, поки брат з іншими чоловіками на полюванні. Все-таки не всі жителі ставляться до мене прихильно, і справедливо розсудивши, що, чим менше я буду перебувати на очах у цих недоброзичливих людей, тим менше смути буде серед домочадців. Тому жінка зі спокійною душею відпускає мене разом з Ауд. Тільки приставляє за нами стежити одного з воїнів на ім'я Даг.

- Ауд, я, мабуть, все, - привертаю увагу жінки, яка виколупує трохи віддалік особливо впертий і довгий корінь, і вказую очима на свій кошик. - Мені вже час…

Подруга тямущо киває, прекрасно знаючи про мої плани, і намагається прикрити від не особливо пильного Дага мою втечу до моря для проведення ритуалу.

Швидко перевіряю кишені сукні, чи не забула чого, і тихенько спускаюся до води.

Насправді Бас Сохраді проводиться біля могили, але попіл Бреді після спалення розвіяли за вітром, і доводиться задовольнятися іншими воротами в потойбічний світ. Вода підходить краще за інші стихії, адже всі річки, струмки, озера, моря – це діти Великої Річки, яка ділить світ живих і світ мертвих.

Дістаю з кишені шматок пирога, невелику глиняну мисочку, маленький недогарок свічки, який я сама зробила напередодні, і кілька польових квітів, зібраних по дорозі. Дари не надто дорогі, але, сподіваюся, боги приймуть і такі. У прикордонні речі мають іншу цінність, ніж тут. Їх вартість оцінюється не золотом, а кількістю сліз пролитих над загиблим, тугою в серці, коханням і щирим бажанням полегшити перехід померлого в небесні палати Луда, не дозволивши Мананну забрати душу для вічного служіння.

Тихо читаю молитву, розклавши дари на березі. Прошу захисту для Бреді у пращурів. Прошу бути добрими вартових біля воріт Царства Луда і пропустити невинну душу старого. Прошу як вмію, як знаю, як вчив мене тато, ледве стримуючи підступаючі до очей сльози, притискаючи руки до грудей, там, де часто-часто б'ється серце, яке переживає і турбується про товариша, прошу повернутися до нас в новому тілі, в новому житті, обіцяю пам'ятати його завжди і ніколи не забувати.

Прохолодні хвилі котяться одна за одною, набігаючи на берег, досягаючи моїх босих ніг, холодять шкіру на ступнях. Щулюсь від неприємних відчуттів, беру в руки дари і заходжу по коліно в воду. Якщо боги приймуть мої дари - вони потонуть, а якщо ні – подарунки винесе хвилею на сушу.

Серце ледь не вистрибує з грудей, поки чекаю, спостерігаючи, як один за іншим всі предмети опускаються на дно. Прийняли ... почули таки молитву ... останньою тоне свічка, дивно закручуючись навколо своєї осі. Я не можу відірвати погляд від цього видовища, немов заворожена стежачи за рухом маленького недогарка, поки не чую знайомий голос.

- Гвені, дівчинко, ти прийшла мене провести в останню путь? - Хрипко каже Бреді.

Старий наче живий виникає переді мною. Він сидить у невеликому човнику без весел і злегка посміхається тонкими губами. Але море навколо нас зовсім інше, воно немов виткане з туману, з диму. Тільки зараз я помічаю, що зовсім не відчуваю холоду, а моїх ніг, здається, ніби торкається тепле ніжне хутро. Зачерпую рукою цей сірий серпанок, і неначе занурюю долоню в м'який пух.

- Де ми? - здивовано питаю, відсторонено спостерігаючи, як вода в моїх руках моментально випаровується і пухнастою хмаркою піднімається до неба.

- Ми в прикордонні, – відповідає старий. - Але це ненадовго. Твої дари припали до смаку богам, і мій шлях тепер веде до небес, а тобі скоро час повертатися. Живим тут робити нічого.

- Вибач мене, Бреді, що я не змогла вберегти тебе, – серце знову наповнюється гіркотою і тугою. Горло здавлює задушливий спазм, що заважає говорити.

- Це не твоя провина, мила, - сумно посміхається старий. - Мій час настав, так веліла доля. Але зараз я тут щоб допомогти тобі позбавити острів від унанде. Я знаю, ти зможеш.

- Як, Бреді? – нерозуміюче хитаю головою. - Моїх сил не вистачить на всіх.

–Вистачить. Потрібен один ритуал, всього один, чуєш? У тебе є щоденник, шукай відповіді там – твердо говорить мій товариш, навіть ні краплі не сумніваючись в моїх здібностях. - Мене послали, щоб тобі передати - все закінчиться там, де почалося.

- Де почалося? Що почалося, Бреді? - я поки абсолютно не можу зрозуміти, що він має на увазі.

- Почалася ця ... - Бреді не встигає домовити. А в мою свідомість вривається зовсім інший голос. Смутно знайомий. Гучний. Неприємний.

- Відьма! Стій! - хтось хапає мене за плече, різко смикаючи на себе. В очах темніє і слова, що вимовив мій товариш в останній момент, я вже не чую. Ноги знову охоплює крижаний холод північного моря, а на вухо мені гнівно гарчить Сван. - Топитися надумала, чаклунка? Я тобі цього не дозволю!