Читати книгу - "Заради майбутнього"

Несподівано блиск у синових очах пригас.

— Що в тебе трапилося?

— У мене? — я зобразив здивування. — Нічого. Просто важкий день. А ще хильнув зайвого, зустрічався з Артемом і Кос…

Однак обдурити його не вдалося.

— Па, не заговорюй мене, я знаю тебе напідпитку. Що сталося? Розповідай.

Я вдруге видихнув і розслабився — по- справжньому розслабився, вперше за день. Провів пальцями по складках під очима, розгладив щоки й подумки подякував синові, що не мушу вдавати перед ним, наче у мене все чудово.

— Сьогодні ввечері померла моя пацієнтка. Просто на операційному столі.

Я раптом пригадав Христину Радченко під час операції, поки вона ще лишалася притомною — до того, як кров, що прорвала аневризму, почала руйнувати її мозок. Дивно було: коли замислювалася, слухаючи мене, її брови рухалися, а коли говорила, навпаки — застигали.

Андрієві очі ледь округлилися.

— Оу. Це… ну… вона перша?

— Так. Їй було десять років. І до всього я тепер вважаю, що операцію можна було не робити.

Хлопець шумно втягнув крізь зуби повітря та вишкірився, так наче обпікся, доторкнувшись пальцями до чогось гарячого.

— Це дуже хріново, па?

Напевно, якби хтось інший поставив таке запитання, я б вибухнув, спалахнув би, мов каністра з гасом від випадкової іскри — певна річ, це хріново, це просто препаскудно! — але насправді я розумів, про що говорить мій син. Він цікавився, чи матиме це якісь наслідки для мене.

— Я зробив усе, що міг… але від того не легше: вона однаково померла.

— Мені жаль, па.

Було сумно дивитися на те, як він похнюпився, тож я опанував себе.

— Розказуй, що в тебе.

— Все добре. Я просто так зателефонував.

Він ніколи не телефонував просто так. Я примружився:

— З грошима все ок?

— Так. — Андрій раптом просяяв, в його очах знову застрибали іскорки. — Насправді я тому й телефоную. — Він хотів був усміхнутись, але, напевно, вирішив, що після всього, що я розповів, сміятися якось не зовсім доречно, тож усмішка зів’яла, не розквітнувши. — Я знайшов роботу.

— Справді?

Я спершу не повірив. Для некитайця знайти роботу в Китаї було другим у моєму списку див після воскресіння мертвих.

— Так! Не зовсім роботу, але це дуже крутий проект. У нас в універі розпочинають один експеримент, і я зголосився добровольцем — ну, типу, побути піддослідним, — і за це непогано доплачують.

Я насторожився.

— Що за експеримент? — Як лікар я чудово знав, що добровольцям у наукових експериментах за просто так не платять.

— Зібралася величезна команда, — захоплено узявся розповідати Андрій, — шістдесят науковців із Циньхуа, Пекінського університету, шанхайських університетів Фудань і Цзяотун. Ідея дослідів заснована на останніх відкриттях, зроблених на кафедрі генетики університету Фудань. Ти, мабуть, знаєш: раніше думали, що так звані сміттєві фрагменти ДНК, тобто послідовності геномної макромолекули, що не відповідають за генерацію білків і нібито не виконують певних функцій, насправді є залишками древніших ДНК, які стали непотрібними в процесі еволюції. Але генетики з Фуданя виявили, що «сміттєві» ДНК насправді зовсім не сміттєві, в них закодовано інформацію. Пізніше вже на моєму факультеті припустили, що така інформація є результатом фіксації в мозку індивіда найпотужніших в емоційному сенсі вражень. Ці враження мають бути достатньо сильними, щоб відбитися в ДНК, але не аж такими важливими для еволюції, щоб не перетворитися на частину активної послідовності. На сьогодні в китайців є всі технології, щоби спробувати шар за шаром витягнути цю інформацію.

Мені не вдалося збагнути, до чого він хилить:

— Як це — витягти?

— Ну, ідея в тому, щоб узяти «сміттєві» фрагменти ДНК, розгорнути, тобто розкодувати їх, і на основі отриманих даних виростити в лабораторних умовах структурні частини мозку, що відповідають за обробку емоцій і візуальних образів, а потім за допомогою систем розпізнавання візуалізувати активність нейронів у них. Ти, напевно, чув про системи візуалізації снів, то це повинно бути щось схоже. Зрозуміло, частина інформації виявиться втраченою, частина не відобразиться коректно, але загалом ми тут вважаємо, що зможемо видобути із цього «сміття» щось на кшталт відеороликів, які міститимуть найяскравіші епізоди з життя предків конкретної людини.

— І цією людиною будеш ти? Тобто це будуть твої предки?

— Так.

Я насупився.

— Отже, китайці хочуть клонувати твій мозок?

— Ні. — Андрій замотав головою. — Вони клонуватимуть частини мізків моїх пращурів, у яких, ми всі на це сподіваємося, відбилися найяскравіші моменти їхніх життів.

— А, — зронив я. І раптом стрепенувся, серце неспокійно затріпотіло у грудях: — То ти зможеш побачити… не знаю, як правильно висловитися… почути чи відчути, що думав твій дід, коли помирала бабуся?

— Так, якщо для діда це переживання було достатньо сильним.

«Хрінь собача», — зміркував я, а вголос проказав:

— Це небезпечно?

— Анітрохи. Зразки ДНК братимуть з крові. Нічого особливого.

— І скільки заплатять?

Обличчя сина на голографічному зображенні неначе підсвітили прожектором:

— Триста тисяч юанів.

Я присвиснув. Цього навіть за нинішніх цін могло вистачити на півроку життя в Пекіні.

— Якщо експеримент не становить загрози, якого біса тобі пропонують такі гроші?

— Ну па! — закотив очі Андрій.

— Я мушу знати, — додав металу в голосі.

— Платять за право оприлюднити зчитані історії. Ну, типу, отак мені нібито відшкодовують збитки через порушення приватності, бо може статися, що, наприклад, найяскравішим спогадом мого діда була ніч, коли він зраджував мою бабцю з якою-небудь…

— Твій дід не зраджував бабці! — гаркнув я.

— Я просто для прикладу, — похнюпився Андрій.

Ми затихли й трохи помовчали. Зрештою хлопець нехотячи озвався:

— Тобі не подобається? Тоді я відмовлюся.

— Ні, — заперечив я. — Не зважай. Просто я замислився, який спогад ти видобудеш із мого мозку? І чи будеш йому радий?

Андрій розгубився:

— Та я не…

— Як тобі буде, якщо це виявиться