Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Характерник 📚 - Українською

Читати книгу - "Характерник"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Характерник" автора Василь Миколайович Шкляр. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 43 44 45 ... 68
Перейти на сторінку:
вже про ядра, зілля, сипоші…

— Ви вже заколупали мене тими сипошами, — скипів Сірко. — Кажу, що дудки нам не потрібні і чайки ми робимо ліпші, ніж ви!

Чадуєв погодився, що запорозькі чайки найкращі у світі, але якби їм видали Симеона та ще дали сотню козаків для охорони, щоб його не відбили по дорозі до Москви, тоді б Січ купалася в розкошах. Вони отримали б усе, що їм треба, з доважком — від грошового жалування до найдорожчих сукон, і, хочуть козаки чи не хочуть, їм би прислали навіть чайки й сипоші, бо для такої раті, як Військо Запорозьке, цареві нічого не шкода. А те, що самозванець і на сповіді богохульствує, то це ж зрозуміло! На те він і самозванець, шахрай, ошуканець, учень боговідступника й лиходія Степана Разіна. Розбійникові Разіну голову зітнули, так само й цьому зітнуть за святотатство й нахабну брехню.

Сірко сказав, що навіть якщо він дасть тисячу козаків охорони, то все одно бояри вишлють проти них ціле військо, щоб відбити Симеона й не допустити до батька-царя.

— Але знайте — і ти, Василю Чадуєв, і ти, Семене Щоголєв, — вів далі Сірко, — що коли раптом прийдуть сюди бояри з ратними людьми, коли посуне на Січ, як ви нахвалялися, воєвода Ромодановський із військом, то й тоді ми не віддамо царевича, бо такий наш звичай і така наша честь. Ви називаєте його шахраєм, лиходієм? Нічого дивного. Москва і нас, козаків, називає шахраями, лиходіями і гультяями!

— Називає! — закивали головами діди-райці, і їхні вуса захвилювалися, як ковила на вітрі. — Називала і називає гультяями та розбишаками!

— Чули? — наїжачив брови Сірко на послів. — Ось ціна вашому слову! А ми добре знаємо, хто ми такі та звідки пішли.

— Знаємо! — загули запорожці. — Кожен із нас відає, де він узявся і ким є насправді!

Кошовий, вдячно кивнувши товариству, сказав, що Москва завжди влаштовувала запорожцям прикрощі й перешкоди. Козаки пам’ятають, як ще недавно з намови Москви попередній гетьман Демко Многогрішний заборонив пропускати на Січ хліб та інші харчові припаси. Сірко не здивується, якщо й тепер цар з намови бояр накаже гетьманові Самойловичу не пропускати на Запорожжя харчі, щоб козаки тут вимерли з голоду.

— Нехай наказує, — махнув рукою Сірко. — А ми як тоді не вимерли, так і тепер не вимремо. Буде в нас хліб і до хліба. Ми підшукаємо собі іншого царя! Таких лицарів, як запорожці, кожен прийме під своє крило.

— Підшукаємо! Підшукаємо! — потвердили значні товариші.

— Перед нами кожен розкриє обійми, — погодилися діди-райці. — І турок, і лях, і швед.

— Кримчаки вже й зараз готові давати нам хліб, — запевнив усіх Сірко. — Даватимуть з радістю скільки ми схочемо, так само як за гетьмана Суховія возили нам хліб з Перекопу. Кримський хан уже знає про царевича і присилав до мене гінців запитати, чи то правда. Я відповів, що така людина на Січі є. Навіть дозволив їм подивитися на царевича. Турецький султан також про нього знає і вже ближчим часом збирається йти на Київ і далі. Але то не наше діло, нехай царі між собою квитаються, а ми подивимося, чий батько дужчий, та й вирішимо, до кого пристати.

— Хто дужчий, до того й підемо! — загули запорожці.

— А далі може по-всякому повернути, — сказав кошовий. — Я вже знаю дорогу на Сибір, показали, спасибі, то, може, й туди заглянемо. Тоді москалі довідаються, який вояка Сірко. Чи не так, товариство?

— Заглянемо на Сибір і далі! — зраділи, як діти, запорожці. — А по дорозі і в Москву навідаємося.

Тут дійшла черга і до гетьманового осавула Черняченка-Чорного, який сидів у кутку тихо, як миша під віником. Сірко звіддаля помацав його колючими бровами й спитав:

— Усе намотав на вус? Добре мотай, щоб передати гетьманові-поповичу, нехай знає, як ми його любимо. Вам, галушкам полтавським, не соромно, що ви такого вайла на гетьмана вибрали? Він своїх навмання побиває, а воювати не тямить. По Дніпру покрутився, як гівно в ополонці, та й назад повернувся ні з чим. Тепер маємо аж чотири гетьмани — Самойловича на лівому березі, Дорошенка, Суховія та Ханенка на правому. І ні від кого пуття немає. Зубами за гетьманство тримаються, за маєтності, за млини та угіддя свої печуться. Замість того щоб Крим руйнувати, вони кров християнську проливають, як воду. Ще й кличі один у одного крадуть разом з клейнодами. Дорошенко, кум мій, під зелену хоругву схилився, бо свій хосен у тому побачив. Каже, що під турком нам буде краще, бусурмен не змішає козацький народ із собою, бо дуже різні в нас мова, віра, ну, і військо козацьке не сплутаєш з іншим.

І тут Сірко, поблискуючи бурштиновими зіницями, розтлумачив усім, як гетьмани крадуть один в одного кличі й гасла, тримаючи носа за вітром та підлизуючись до темного поспільства. Але не завжди їх те виручає, бо позичені заклики до добра не доводять. Хіба не так було з Івашкою Брюховецьким? Він, щоб міцніше утвердитися на гетьманстві, року 1666-го в осені попер до Москви продавати Україну, хоч москвини й не підбивали його на таке віроломство. Самохіть поїхав, чорна кров ударила в голову. Ще й підмовив своїх генеральних старшин — обозного Івана Цесарського, суддю Петра Забілу, писаря Захара Шийкевича, деяких значних полковників, хоч би й того-таки лубенського Грицька Гамалію. Поїхали вони до Москви, вдарили чолом перед царем Олексієм Михайловичем, що давайте, мовляв, укріпимо владу московську по всій Україні. Настановимо по малоросійських містах государевих воєвод, щоб вони скрізь верховодили, до Києва привеземо московського митрополита, нехай справи церковні під Москву рівняє.

Цар зрадів такому жертовному підданству, щедро обдарував Івашку Брюховецького червінцями, давши йому ще й високе звання боярина, а старшин наділив дворянством. Лише писаря Захара Шийкевича заслали в Сибір, бо той в останню мить схаменувся, що тут щось не те. Стряпчий Тяпкін та думний дяк Коровін запитали в наших старшин, чого це вони дванадцять літ із Москвою дружать, а досі не розмовляють по-їхньому? Шийкевич образився, слово криве сказав Брюховецькому, й відразу загримів на Сибір. А самого Івашку швиденько оженили на дочці боярина Шереметьєва Дар’ї, і він гуляв по Москві ще не один медяний місяць, втішаючись родичівством з дворянською кров’ю та забувши про справи гетьманські.

Тим часом в

1 ... 43 44 45 ... 68
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Характерник», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Характерник"