Читати книгу - "Убивство в будинку вікарія"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Я дістав із кишені сережку із синього лазуриту й подав їй.
– Ваша сережка?
– О, так! – підтвердила вона й простягла руку, щоб узяти її з радісною усмішкою. – Де ви її знайшли?
Але я не поклав сережку в її простягнуту долоню.
– Ви не проти, – сказав я, – якщо я її потримаю в себе трохи довше?
– Звісно, не проти.
Вона здавалася спантеличеною й трохи зацікавленою. Я не задовольнив її цікавість.
Натомість я запитав у неї, як її фінансові справи.
– Це нескромне запитання, – сказав я, – але я не хотів би, щоб ви визнали його нескромним.
– Я зовсім не вважаю його нескромним. Ви й Ґрізельда – найкращі друзі, яких я тут маю. І ще мені подобається ота дивна старенька міс Марпл. Ви знаєте, що Луцій мав чималий статок. Він поділив спадок порівну між мною й Летицією. Стару Садибу відписав мені, але Летиції дозволено забрати досить меблів, щоб обставити собі невеличкий дім, і їй залишена окрема сума на його купівлю, щоб зробити наші шанси однаковими.
– Які в неї плани, ви знаєте?
Анна скривила комічну гримасу.
– Вона мені про них не розповідає. Я думаю, вона покине цей дім так скоро, як тільки зможе. Вона не любить мене – ніколи не любила. Можливо, це моя провина, хоч я завжди намагалася поводитися з нею пристойно. Але думаю, кожна дівчина терпіти не може молоду мачуху.
– А ви любите її? – запитав я напрямки.
Вона відповіла не зразу, і це зайвий раз переконало мене в тому, що Анна Протеро – дуже порядна й відверта жінка.
– Спочатку я її любила, – сказала вона. – Вона була такою милою маленькою дівчинкою. Але не думаю, щоб я любила її тепер. Я не знаю чому. Можливо, тому, що вона не любить мене. Мені подобається, коли мене люблять, скажу вам по щирості.
– Усім нам подобається, коли нас люблять, – погодився я, й Анна Протеро всміхнулася.
Мені треба було зробити ще одну справу – поговорити наодинці з Летицією Протеро. Мені це вдалося легко, бо я побачив, що вона сидить сама-одна в порожній вітальні. Ґрізельда й Ґледіс Крем вийшли погуляти в сад.
Я увійшов до вітальні й зачинив за собою двері.
– Летиціє, – сказав я, – я хочу поговорити з вами про одну річ.
Вона подивилася на мене байдужим поглядом.
– Так?
Я наперед обміркував, що їй скажу. Я подав їй лазуритову сережку й спокійно промовив:
– Навіщо ви підкинули її в мій кабінет?
Я помітив, як вона заклякла на мить – то був майже моментальний рух. Але вона отямилася так швидко, що я не був переконаний, а чи справді вона зробила той рух. Потім вона сказала безтурботним голосом:
– Я ніколи нічого не підкидала у ваш кабінет. Це не моя сережка. Вона належить Анні.
– Я знаю, – сказав я.
– Тоді чого ви запитуєте мене? Певно, Анна її там загубила.
– Місіс Протеро була в моєму кабінеті лише один раз після вбивства, і вона була вдягнена в жалобу, тому не могла начепити на вуха сережки.
– У такому разі, – сказала Летиція, – вона, певно, загубила їх там раніше. Так вимагає логіка, – додала вона.
– Це навіть дуже логічно, – погодився я. – Тоді, можливо, ви мені підкажете, коли ваша мачуха вдягала ці сережки останній раз?
– А хіба це так важливо? – запитала дівчина, подивившись на мене спантеличеним і довірливим поглядом.
– Це може бути дуже важливо, – сказав я.
– Я спробую пригадати. – Вона сиділа, звівши брови докупи. Я ніколи не бачив, щоб Летиція Протеро здавалася більш чарівною, аніж у ту хвилину. – О, так! – вигукнула вона несподівано. – Вони були на ній у четвер. Тепер я точно пригадую.
– Четвер, – повільно проказав я, – це день убивства. Місіс Протеро підходила до кабінету в той день із боку саду, але якщо ви пригадуєте її свідчення, вона лише підійшла до скляних дверей кабінету й у кімнаті не була.
– Де ви її знайшли?
– Вона закотилася під письмовий стіл.
– Тоді схоже, – холодно промовила Летиція, – моя мачуха сказала неправду, чи не так?
– Ви маєте на увазі, що вона увійшла до кабінету й стояла перед письмовим столом?
– Атож, схоже, що так і було, хіба ні?
Її очі незворушно зустрілися з моїм поглядом.
– Якщо хочете знати, – спокійно мовила вона, – я ніколи не вірила в те, що вона сказала правду.
– А я знаю, що неправду кажете ви, Летиціє.
– Що ви маєте на увазі?
Вона вочевидь стривожилася.
– Я маю на увазі, – сказав я, – що востаннє я бачив цю сережку вранці в п’ятницю, коли приходив сюди з полковником Мелчетом. Вона лежала поряд із другою на туалетному столику вашої мачухи. Я навіть брав їх обидві в руки.
– Ой, що ви кажете!
Вона схитнулася, а тоді раптом перехилилася через ручку крісла й заплакала. Її коротке світле волосся звисало вниз, майже доторкаючись до підлоги. Це була дивна поза – сповнена дивовижної краси й дитячого розпачу.
Я мовчки дозволив їй схлипувати кілька хвилин, а тоді лагідно запитав:
– Летиціє, навіщо ви це зробили?
– Що?
Вона підхопилася на ноги, рвучко відкинувши своє волосся назад. Вона здавалася нажаханою.
– Що ви маєте на увазі?
– Що примусило вас так учинити? Ревнощі? Неприязнь до Анни?
– О, так! Так! – Вона відкинула волосся з обличчя, і, схоже, цілком опанувала себе. – Так, ви можете назвати це ревнощами. Я завжди не любила Анну – відразу після того, як вона приїхала сюди і стала вдавати тут королеву. Я справді підкинула цю кляту штукенцію під стіл. Я сподівалася, вона матиме через це неприємності. І вона б їх мала, якби ви не пхали свого носа куди не слід і не чіпали речі на чужих туалетних столиках. І я думаю, не личить священикові бути прислужником у поліції.
То був справжній вибух сердитого дитячого гніву. Я не звернув на нього уваги. У ту хвилину вона справді здавалася патетичною схвильованою дитиною.
Її дитячу спробу помститися Анні навряд чи можна було сприймати серйозно. Я сказав їй про це й додав, що я поверну сережку Анні й нічого не скажу про обставини, за яких її знайшов. Вона здавалася зворушеною моєю поблажливістю.
– Це дуже мило з вашого боку, – сказала вона.
Вона помовчала хвилину, а тоді мовила, відвертаючись від мене й вочевидь ретельно добираючи слова:
– Знаєте, містере Клемент… на вашому місці… я відіслала б Денніса кудись подалі… думаю, так було б краще.
– Денніса? – я підняв брови з легким здивуванням, але також з іронією.
– Я думаю, так було б краще, – повторила вона, усе ще говорячи з певною ніяковістю. – Мені шкода Денніса. Я не думаю, що він… А втім, пробачте мені.
Ми не стали розвивати цю тему далі.
Розділ двадцять третій
Коли ми поверталися додому, я запропонував Ґрізельді, щоб ми злегка відхилилися від прямого шляху й зазирнули до розкопів. Мені було цікаво подивитися, чи поліція там працює, і якщо працює, то чи знайшли вони що-небудь. Проте Ґрізельда мала роботу вдома, тому мені довелося вирушити в ту експедицію самому.
Я зустрів там констебля Герста, який керував пошуками.
– Поки що нічого не знайшли, сер, – доповів мені він. – А проте логічно припустити,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Убивство в будинку вікарія», після закриття браузера.