Читати книгу - "У пошуках проклятої королеви, Ляна Аракелян"

– Ну, якщо так, то я її прощаю.

Моєму обуренню не було меж! Він мене прощає! Треба ж, яка великодушність! Збив із ніг, обплутав своїми мерзенними щупальцями, а тепер він мене прощає! Вибачте, пане якось там, не впізнала вас!

Я тільки-но відкрила рот, щоб сказати все, що я про нього думаю, але вчасно помітила, як Альг хитнув головою – ні. Гаразд, подивимося, чим справа закінчиться. Великий! Гм! Елл-Таанг, о! Згадала! Ох і ім’ячко, за що вас боги так люблять, що нарікають такими іменами?

– Що ви, невігласи, шукаєте в моїх володіннях?

– Одну з ланок ланцюжка, – ухилився від прямої відповіді Гера.

– Цікаво, – щупальця восьминога затремтіли. Мабуть, не терпиться дізнатися. – Що за ланцюжок?

– Хранитель Шепоту Рос дав нам завдання за п’ять днів знайти щось, що призведе до однієї великої знахідки.

– Ти говориш загадками, юний маг, – тепер від нетерпіння дізнатися, що ми шукаємо, у Елл-Таанга затремтів голос. – Розкажи мені вашу таємницю. Хтозна, можливо, я вам зможу допомогти.

Хлопці перезирнулися.

– Ми шукаємо те, що потрапило сюди багато століть тому, – почав здалеку Альгін. – Пресвітла богиня сховала це в Зорекрилих горах.

– А-а-а, ви чергові шукачі сліз Аргіни, – чудовисько хіба що не позіхнуло.

– А що, багато охочих? – втрутилася в розмову я.

– Досить, – сухо відповів восьминіг. – Щороку разів п’ятсот приходять мисливці за скарбами в надії відшукати сльози богині. Але ще нікому не вдавалося їх забрати.

– Чому?

Моє здивування було настільки щирим, що Елл-Таанг зглянувся відповісти.

– Тому що ніхто не виконав мого прохання. Усім подавай тільки скарб.

– Може, ми спробуємо його виконати, великий? – запропонував Герман.

– Ви? – око восьминога витріщилося на Геру, потім повернулося в бік Альгіна, а потім – і в мій.

– У нас немає вибору, – продовжив Гера. – Або ти кажеш, що ми маємо зробити, або ми повертаємося до Кришталевої Конюшини ні з чим. Яка різниця, адже ти нічим не ризикуєш.

Восьминіг задумався і закусив щупальце. Повіка, немов лоб, зморщилася, і навіть вогняна зіниця перестала пульсувати.

– Гаразд, – у голосі Елл-Таанга прозвучали нотки сподівання, – скажу вам у чому справа. Ви всі знаєте Гіркий струмок.

Ми кивнули – знаємо.

– Колись він називався Медосвіж. І смачнішої за ту воду не було. І кориснішої. І цілющої.  Очистіть води Гіркого струмка, і я віддам вам сльози богині.

Тепер була наша черга замислюватися.

– Правда, що його води стали такими, бо стався обвал на рудниках? – Великий Елл-Таанг нічого не казав про те, що не можна ставити уточнюючих запитань.

– Не зовсім так, – око восьминога пильно вдивлялося в моє обличчя.

Я мовчала, як і хлопці.

– Обвал не вплинув на води Медосвіжа, – віртуозно уникнув відповіді Елл-Таанг.

– Може, проведеш нас туди? – запропонувала я. – Інакше, як ми зможемо допомогти?

Восьминіг почухав щупальцем голову і зітхнув:

– Ходімо, – і прудко поквапився до стіни вулкана.

– Розумниця, – шепнув мені на вухо Герман і підморгнув.

Восьминіг пройшовся по стіні щупальцями і одна з брил від’їхала вбік, звільняючи нам таємний прохід. Ми, запустивши в темряву ключі магічних вогнів, пішли за Елл-Таангом. Йшли, пригинаючись, бо прохід виявився вузьким і низьким. Попереду швидесенько дріботів восьминіг, за ним ішов Альгін, після – я, а замикав ланцюжок Гера. Кілька разів він підхоплював мене, бо шлях виявився слизьким від вологи. На стінах я побачила знайомі гриби та цвіль. Якщо я зараз їх зріжу, то можу отримати щупальцем по шиї.

– Елл-Таанже, я можу зрізати кілька грибів зі стін вулкана? – про всяк випадок краще спитати, а то потім виявиться, що не можна, і нас уб’є якийсь грибний дух.

– Зріж, щоправда, не розумію, навіщо вони тобі?

– Сама не розумію, – чесно зізналася я, – але хочеться дізнатися більше про їхні властивості.

Восьминіг озирнувся на мене оком і здивовано поморгав, при цьому зіниця на кілька секунд застигла, немов жила власним життям. Напевно, нечасто Елл-Таангу доводилося чути відверті відповіді.

– А якщо попадеться пліснява або щось іще цікаве, я можу і їх зрізати? – я вирішила взяти дозвіл на все.

– Та бери, шкода чи що? Нове виросте. Огралліяз щедрий, – з теплотою відгукнувся про вулкан наш провідник.

Усмішка засяяла на моєму обличчі, немов додатковий магічний вогонь. Я дістала маленький ножик і кілька мішечків, які захопила з речами турботлива Кхибра. В один я зрізала цвіль, в інший гриби.

Раптово перед нами відкрилася печера з синім озером. Настільки синім, що волошки проти нього здавалися блідими. Зі стелі звисали загрозливі сині бурульки, а дно, на диво, було вкрите товстим льодом. Саме ж озеро парувало – вода всупереч очікуванням була дуже теплою. Час від часу над поверхнею підкидалися рибки і, блиснувши лускою, падали назад у воду. На дні росли химерні водорості. Стало моторошно. З деяких пір не люблю їх. Я роззирнулася: лід і широченьке тепле озеро, і завмерла від побаченого.