Читати книгу - "У пошуках проклятої королеви, Ляна Аракелян"

– Як таке може бути? – озвучив мої думки Герман.

– Огралліяз щедрий на загадки та магію, – знову уникнув прямої відповіді Елл-Таанг. – Із цього озера бере початок один зі струмків Семиводної.

Вогняний восьминіг теж парував, проте лід під його щупальцями й не думав танути, навіть ямок не було.

– Це ж... – Альгін здивовано дивився на лід, – Обитель Снів Ірдонги.

Око восьминога, як мені здалося, з повагою подивилося на Альга.

– Як здогадався? – помаранчева зіниця описала коло по червоній райдужці. Напевно, це означало радість.

– Згадав легенду, – почервонів від похвали Альг.

– «У його Обителі Снів вода тепліша за ночі землероду, а повітря холодніше за морози костобора. І Перші Пісні там стали Вічними Льодами, які ніколи не тануть», – процитував Герман.

– Приємно, коли твої супутники все ж таки не невігласи, – око примружилося і відвернулося. – Дозволяю вам узяти по шматку льоду. Хто зна’, можливо, він стане вам у пригоді.

Ми не стали зловживати доброзичливістю Елл-Таанга і розламали на три частини кінець бурульки. Я трохи помилувалася пекучо-холодним шматочком льоду, який не залишив на долоні навіть крапельки води.

З печери ми потрапили в дуже тісний тунель, довелося повзти. Щойно ми відповзли на якусь відстань, пролунав гуркіт за нашими спинами. Ключ магічних вогнів метнувся у темряву і висвітлив завалений прохід. Я глянула на восьминога, але той удав, що нічого не сталося, і спокійно поповз уперед. От же ж гад! Я ані на мить не сумнівалася, що це його щупальців або ока справа!

Ми вийшли ще в одну печеру. У ній теж було озеро, але зі звичайною, прозорою водою. Посеред озера лежав чорний, з червоними та зеленими прошарками, камінь. Придивившись, я побачила, що від каменю виходять тонкі, майже невидимі цівки диму; він стелився водою, а потім тонув у ній і, немов розчинявся. Дивина та й годі!

– Це і є джерело Гіркого струмка? – припустила я.

– Джерело під цим каменем, – зітхнув восьминіг. – І не Гіркого струмка, а Медосвіжу. А озеро нині називають на честь струмка – Гірким.

Ми підійшли ближче. Я роздивилася, що у воді не було ані риб, як у попередньому, ані рослинності. Значить, це не звичайний камінь.

– Магія, – підтвердив мої здогадки Гера.

– Навряд чи ми розіб’ємо його, – обходячи озеро, припустив Альгін. – Занадто великий.

Я стала на коліна і зазирнула в глибину, приклавши до очей долоні так, щоб закривали світло: так, нагорі тільки частина. Решта – під водою. І більше нагадує скелю, ніж валун, що зірвався.

– Це не скеля, – зітхнув Елл-Таанг, неначе прочитав мої думки. – Цей камінь кинув колись темний маг у помсту за те, що не зміг знайти Сльози Аргіни. Й саме ним прокляв води Медосвіжу.

Я сіла на краю озера і замислилася. Як його можна очистити? Ех, провалимо перше ж випробування!.. Спустилися на дно вулкана, бачили Обитель Снів Ірдонги, я роздобула грибів і плісняви і, ось тобі, білочко, горішки до свята!

– Альг, є ідея! – Герман, кружляючи навколо Гіркого озера, підійняв на Альгіна палаючий від нетерпіння поділитися думкою погляд.

– Валяй, – кивнув Альг.

– Потрібно осушити озеро і спробувати стерти камінь у порошок.

Альг помовчав, перетравлюючи почуте.

– Ти говориш про Душу Кродерона?

Гера кивнув.

– Потім застосуємо Благодать Сфайли й подивимося, що з цього вийде.

Хлопці перезирнулися.

– Хранитель недарма сказав, що нас має бути двоє. Один маг із таким не впорається, – продовжував Герман. – А вдвох можемо спробувати.

– Скільки в тебе накопичувачів?

– Три.

– І в мене три. Руто?

– У мене один, – знітилася я. – Решту я віддала Рані.

– Отже, у нас є три спроби, – підсумував Герман. – Руто, великий, відійдіть, а краще сховайтеся за тими брилами, – він вказав рукою в бік двох валунів, що лежали в глибині печери. – Зараз буде дуже спекотно.

Хлопці закатали рукава, готуючись творити заклинання. Ми з Елл-Таангом дослухалися до їхньої поради й сховалися за камінням.

– Не дивіться на нас! – крикнув Альгін.

Я сіла на підлогу печери й притулилася потилицею до каменю. Через якийсь час почулося бурмотіння – хлопці почали читати заклинання. Потім почулося булькання, немов закипіла вода в гігантському казані, булькання переросло в шипіння, а потім і зовсім затихло.

Хлопці вигукнули Стародавнє Слово. Печера осяялася яскравим світлом, почувся гуркіт.

– Давай ще раз! – крізь гуркіт я розчула голос Германа. – Піддається!..

Знову спалах і загуркотіло ще сильніше.

– Майже вийшло! – почувся крик Альга. – Ще разок!..

Цього разу гримнуло так, що заклало вуха і запершило у горлі від куряви. Ми з восьминогом закашлялися.