Читати книгу - "Казки навиворіт, Ньюбі Райтер"

Лебеденя з переляку заклякло, але лише на долю секунди. А потім як чкурнуло якнайдалі від кровожерливої бабці та й у ліс. Біжить - стежки не бачить. Спіткнувся об камінчик і покотився згори. Крильце пошкодив, лапку забив. Забруднився весь. Вже не жовтий, а сірий.

- От тепер би мене мої брати прийняли за свого! - гірко мовило Лебеденя, критично себе оглядаючи. - На що я схожий…

Поблизу він побачив чиюсь нірку і заліз туди. Там було безліч входів і виходів, але ні живої душі. Зате тепло, затишно і багато різного добра - черв’ячки, фрукти, кореневища.

- Хтось чекав мого приходу і гарно підготувався! - вирішив пухнастик. - Не те, що та зла Баба з її Котом та Куркою! Не вміють цінувати справжньої краси, що могла дарувати їм насолоду для очей! Що ж, їхня втрата!

Лебеденя поїло та лягло відпочивати. Декілька днів воно харчувалося запасами невідомого господаря і навіть не думало про те, кого ж об’їдає. На третій день його лапка та крило сяк-так загоїлися і він вийшов надвір. Там лив прохолодний дощ. Лебеденя попило води з лапатого листя лопухів і вже хотіло було повертатися у свій сховок, але на вході його чекав розлючений Борсук.

- Це ти поїв мої запаси?! - грізно мовив він.

Лебеденя не встигло нічого сказати у своє виправдання, як його новий знайомий вже накинувся на нього аби з’їсти. І так би й проковтнув, якби не колода, що лежала поряд. У ній був отвір і пухнастик заскочив туди. Борсук виявився занадто великим, і як не намагався лапою вигребти свою здобич, успіху не досяг. Ще з пів години покрутився він біля колоди, а потім повернувся до своєї нори, кинувши услід: “Ми ще з тобою не закінчили!”

Налякане Лебеденя зі страху ледь не сконало. Але коли настала ніч, вибралося зі сховку і чимдуж побігло вглиб лісу. Довго бігло чи не дуже, але вибігло до невеличкої річки. Біля неї стояв велетенський дуб з розщілиною біля кореня. Там Лебеденя і вирішило оселитися. Вдень плавало річкою, їло ряску та дрібних молюсків. А вночі ховалося в дубі. 

Спочатку пухнастик був все таким же чарівним, як при народженні, жовтеньким та гламурним. Однак, з часом колір його пір’я почав змінюватися і тускніти, і відображення у волі Лебеденя зовсім не радувало. Він не перетворювався на прекрасного дорослого лебедя, натомість на нього поглядала з води зовсім інша, йому не відома істота.

Так пройшли осінь і зима. Лебеденяті було дуже важко самому. Часто він не міг знайти собі харчів, а ще частіше - просто мерз від холоду. Він вже не дивився на своє відображення. Самотнє життя в лісі показало йому, наскільки швидкоплинна краса, і що в житті є важливіші речі. Він часто згадував свою маму і жалкував про те, що не спробував навіть поговорити з братами. 

Тож щойно зійшов сніг, Лебеденя, яке вже підросло і стало Лебедем, вирішило повернутися до свого рідного озера у свою родину. Пухнастик піднявся і полетів над деревами, розглядаючи все навколо. Весна лише входила у свої права, і де-не-де текли струмочки, а з-під білого покривала проглядали перші проліски.

Замилований красою побаченого, Лебідь ледь не прогаяв свого рідного озера. Однак, коли опустився на замерзлу ще воду, нікого вже не було. Птахи, мабуть, полетіли у теплі краї. 

- Я втратив свою родину назавжди, - сказав він до себе понуро. Аж раптом почувся шум крил. Ціла зграя пташок приземлилася неподалік від нього на березі.

- Що, від своїх відбився? - заговорив до Лебедя один з новоприбулих, який підлетів ближче.

- Так, моя мама-лебідка з братами полетіли вже давно… - відповів той.

- Лебідка? І з якого це часу дикі качки з лебедями в одній зграї літають? - перепитав, кепкуючи, новий знайомий.

- Дикі качки? До чого тут качки? Я - Лебідь! - розгублено закліпав очима.

- Ага, а я ОРЕЛ, - засміявся співбесідник. - Подивися лишень сюди!

З цими словами, він відгорнув з льоду тоненький шар снігу і покликав його до себе. Лебідь підійшов і поглянув на своє відображення - він був точнісінько таким же як і його новий знайомий.

- То я Дикий Качур? - мовив тихо, все ще не вірячи власним очам.

- Так, як і я! - радісно мовив співбесідник. - У нас у зграї місце є для ще одного. Можеш приєднуватися!

Від такої пропозиції самотній Качур, який колись був Лебедем, не міг відмовитися. Тож охоче погодився стати частиною великої дружньої сім’ї. Десь, мабуть, до цього часу з ними літає. А про свою колишню гламурність він і думати забув. Зрозумів, що головне - не зовнішня краса, а внутрішня!

От вже й казочці кінець, а хто прочитав і натисне вподобайку - молодець!