Читати книгу - "Казки навиворіт, Ньюбі Райтер"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
На одному красивому озері неподалік гірського села жила зграя лебедів. Одна з лебідок якраз готувалася стати мамою і висиджувала у своєму гнізді п’ять яєчок. Чотири з них були звичайними, великими, брудно-жовтого кольору, а одне - бежевого, і значно менше за інші.
- Може, це якесь браковане? - питали лебідку її подружки. - Або якась зозуля підкинула. Ці недолугі пташки і не таке можуть зробити!
Лебідка, слухаючи їх, лише зітхала, але в душі сподівалася, що це все ж її дитина. Як не дивно, вилупилося це “лебеденя” найпершим. Але воно не було схожим на діток інших пташок. У тих вся малеча страшненька, сіренька. А це маленьке янголятко жовтогарячого кольору. А пір’ячко яке м’якеньке. А оченятка - як дві чорні намистинки, і хитрі такі!
Мама від новонародженого синочка не відходить і всім показує свого красунчика. А її подружки з заздрістю на неї поглядають і шепочуться між собою.
- Щось зовсім він у тебе на лебеденя не схожий! - говорять, критично оглядаючи маля. - Мабуть, і втопиться, як на воду пустиш.
Всі до води - і мале пухнасте туди ж біля мами. Вона в озеро заходить - і він радо за нею. Плюскається, плаває, ніби у воді народився. Довелося тим “подружкам” дзьоби свої постулювати.
Наступного дня вже й інші дітки повилуплювалися. Та ніхто з них і поряд не стояв з первістком. Всі бридкі, сіруваті, недолугі. І з заздрістю на старшого братика дивляться. А він весь час біля мами. З братами і не говорить - занадто гордий. Та й не гоже йому. Він же мамин улюбленець! Вона йому і ряску найкращу ловить, і водорості найсоковитіші вибирає. А для його братів лише перебірки залишаються.
Кому ж таке сподобається? От і зібралися якось інші діти лебідки і шепочуться між собою:
- Треба позбутися цього красунчика! - мовить один.
- А як ми це зробимо? - питає другий.
- Коли завтра в озері плаватимемо, спробуємо його втопити! - пропонує третій.
- Тоді я маму відволікатиму! - викликався четвертий.
На тому й порішили. Наступного ранку поплила лебідка зі своїми дітьми приймати водні процедури. Один з молодших братиків вдав, що тоне. Мама йому на допомогу кинулася. А інші лебедята оточили жовтенького пухнастика і нумо його якнайдалі до очерету, а там спробували втопити. Та Лебеденя було сильним і спритним і йому вдалося врятуватися. Але від гнізда він відплив далеко, і коли це нарешті зрозумів, було вже запізно.
Діставшись берега, воно сіло та заплакало.
- І за що мені, вродливцю, така доля? - питалося свого відображення у воді. - Мене ж мусять усі любити, купатися у променях моєї неперевершеності. А натомість ненавидять і заздрять… Краса - дійсно страшна сила…
Ну, як бачиш, дорогий читачу, Лебеденяті самовпевненості не позичати. Важко йому буде з такою високою про себе думкою, чи не так? Як вважаєш?
Сам же пухнастик часу гаяти не став. Повертатися додому він не міг, адже брати зробили б усе можливе, щоб зжити його з цього світу. Тож треба було шукати іншої долі. Неподалік він помітив лісову хатинку і почимчикував туди.
На порозі його зустрів рудий відгодований Кіт:
- А ти, красунчику, куди це намилився? - запитав статечно.
- У хату, житиму тут з вами! - відповів той, ані трішки не соромлячись.
- Хто ж це тебе до нас пустить?? - Кота здивувало таке неприховане нахабство.
- Нас? - перепитало Лебеденя. - Крім тебе тут ще хтось живе?
- Так, наша хазяйка. І ще моя подруга Курка.
- Що, не дуже розумна?
- Та ні, справжня Курка. Домашня пташка.
- Аааа… Ну тоді мені з нею домовитися не буде важко. Я ж теж пташка, хоч і не домашня.
- А хто ти?
- Лебеденя.
- Не дуже ти на нього схожий, - засумнівався Кіт. - Скільки живу на світі, жовтих лебедів не бачив.
- Ну, вже побачив! - заявив пухнастик. - То де тут твоя Курка?
- А хто питає? - почулося з-за рогу.
Через декілька секунд звідти вийшла ряба пташка з червоним чубчиком.
- Ти, мабуть, і є Курка? - запитало Лебеденя.
- Так, маєш рацію, а ти хто такий?
- Я ваш новий співмешканець. Подробиці запитаєш у Кота. А зараз я б не відмовився від обіду. Є у вас тут що пожувати?
Курка від такого нахабства втратила дар мови.
Але тут за дверима почулися кроки і на порозі з’явилася старенька. Вона носила великі окуляри, але все одно недобачала.
- Хто це в нас тут такий? - вона нахилилася до Лебеденяти, однак все одно не могла його гарно розгледіти. - На жовтий клубочок ниток схожий. Мабуть, це кіт десь приволік для ігор. Зараз лише підійму і піду шкарпетки в’язати.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Казки навиворіт, Ньюбі Райтер», після закриття браузера.