Читати книгу - "Кімната"

— Може, ось твоя вулиця, як гадаєш? — питає офіцерка Оу.

— Я не маю вулиці.

— Я про вулицю, з якої той хлопець Нік віз тебе сьогодні.

— Я ніколи її не бачив.

— Як це?

Я втомився від розмови.

Офіцерка Оу цмокає язиком.

— Ніяких пікапів, крім отого чорного, — каже поліціант.

— Зупинімося тут.

Машина зупиняється. Як прикро!

— Може, це якась секта? — каже він. — Довге волосся, немає прізвищ, стан зуба...

Офіцерка Оу кривить рота.

— Джеку, а у вашій кімнаті є денне світло?

— Тепер ніч, — кажу я їй. Хіба ж вона цього не бачить?

— Я маю на увазі вдень. Звідки надходить світло?

— З Дахового Віконця.

— Там є дахове віконце. Чудово.

— Далі, — каже чоловік у свій телефон.

Офіцерка Оу знову дивиться на свій блискучий екран.

— Супутник показує кілька будинків з даховими віконечками на Карлінґфорд...

— Наша Кімната не будинок, — знову кажу я.

— Я тебе не зовсім розумію, Джеку. Що ж це тоді?

— Нічого. Кімната — всередині.

Ма там, і Старий Нік теж. Він хоче, щоб хтось помер, та цей хтось не я.

— А що ж тоді зовні?

— Там Зовні.

— Розкажи мені докладніше про те, що там зовні.

— Треба передати його тобі, — каже поліціант, — ти не поступишся.

Це він на мене каже mu?

— Далі, Джеку, — озивається офіцерка Оу. — То що там зовні вашої кімнати?

— Там Зовні! — кричу я.

Я мушу пояснити все якнайшвидше заради Ма. Ма, діжди мене, діжди...

— Там усе справжнє: і морозиво, і дерева, і крамниці, і літаки, і ферми, і гамаки.

Офіцерка Оу киває.

Треба напружитися, однак я не знаю, що додати ще.

— Але Двері замкнені, а ми не знаємо коду.

— А ти хотів відімкнути двері й вийти назовні?

— Як Аліса.

— Аліса — це твоя подружка?

Я киваю:

— Вона з книжки.

— «Аліса в Країні Див». Хоч сядь та й плач, — бідкається поліціант.

Я знаю це. Але як він міг прочитати нашу книжку, жодного разу не бувши в Кімнаті? Я питаю його:

— То ви знаєте, що Аліса наплакала ціле озерце?

— Що тут такого? — Він дивиться на мене в дзеркальце.

— Вона наплакала ціле озерце сліз, пам’ятаєте?

— Твоя ма плакала? — питає офіцерка Оу.

Люди, що живуть у Зовні, нічого не можуть уторопати. Може, вони забагато дивляться Телевізор?

— Ні, це Аліса плакала. Їй весь час дуже хотілося потрапити в сад, як і нам.

— Ви теж хотіли потрапити в сад?

— Ні, у задній двір, але ми не знаємо таємного коду.

— То ця кімната коло заднього двору? — питає вона.

Я заперечливо хитаю головою.

Офіцерка Оу тре лице.

— Допоможи мені, Джеку. Ваша кімната поруч із заднім двором?

— Ні, не поруч.

— Гаразд.

Ма. Ма, Ма...

— Він навколо неї.

— Ваша кімната на задньому дворі?

— Ага.

Я бачу, що офіцерка Оу радіє моїй відповіді, та не знаю чому.

— Чудово, чудово, — каже вона, дивлячись на свій екран і натискаючи на кнопки. — Поодинока споруда позаду будинків на Карлінґфорд і Вашингтон...

— З даховим віконцем, — підказує їй поліціант.

— Так, з даховим віконцем...

— Це телевізор? — питаю я.

— Хм-м... Ні, це фотографії всіх цих вулиць. Камера літає високо в просторі.

— У Космічному Просторі?

— Ага.

— Оце круто!

Голос офіцерки Оу збуджено бринить:

— Три чотири дев’ять, Вашингтон, повітка позаду будинку, освітлене дахове віконечко... Їдьмо.

— Три чотири дев’ять, Вашингтон, — каже поліціант у свій телефон і позирає в дзеркальце. — Ім’я власника не зазначено, але це білий чоловік, народжений десятого грудня шістдесят першого року.

— Авто?

— Далі, — каже він знову й чекає. — Дві тисячі один, пікап «Сільверадо», бурий, К дев’ять три Р сім чотири два.

— Бінго! — вигукує офіцерка Оу.

— Ми в дорозі, — каже поліціант, — вишліть підмогу, три чотири дев’ять, Вашингтон.

Машина розвертається — і ми їдемо в інший бік. Тепер значно швидше, аж мені світ вернеться.

Ми зупиняємося. Офіцерка Оу дивиться з вікна машини на будинок.

— Не світиться, — мовить вона.

— Він у Кімнаті, — підказую я, — намагається її вбити.

Але мої слова тонуть у риданні. Я й сам їх не чую.

Позаду нас іще одна машина — точнісінько така, як наша. З неї виходять поліціанти.

— Сиди тут, Джеку, — каже офіцерка Оу, відчиняючи дверцята. — Ми зараз знайдемо твою ма.

Я підстрибую, проте її рука утримує мене в машині. «Я з вами», — хочу сказати я, але замість слів з мене ллються самі сльози.

Офіцерка Оу дістає великий ліхтар і вмикає його:

— Цей поліціант побуде з тобою...

У машину втискається обличчя, якого я раніше не бачив.

— Ні!

— Трохи відсунься від нього, — каже офіцерка Оу чоловікові.

— Лютувальна лампа! — пригадую я, але запізно: вона вже пішла.

Щось рипить, і задня частина машини злітає вгору. Багажник — ось як це зветься.

Я обгортаю руками голову, щоб у неї ніщо не проникло — ні лиця, ні вогні, ні звуки, ні запахи. Ма, Ма, не вмирай, не вмирай, не вмирай...

Я лічу до ста, як казала мені офіцерка Оу, але нітрохи не заспокоююся. Потім я рахую до п’ятисот, однак і це не допомагає. Плечі в мене підскакують і трусяться — певно, від холоду. Куди ж поділася ковдра?

Лунає жахливий звук. Це на передньому сидінні сякається поліціант. Злегка всміхнувшись мені, він засуває паперову хусточку в носа. Я відвертаюся.

Крізь вікно я спостерігаю за темним будинком. Частина його тепер відчинена, хоч раніше, здається, була зачинена. Це гараж — здоровенний темний квадрат. Я дивлюся на нього нескінченно довго, сотні годин, і мені від цього вже коле в очах. Хтось виходить з темряви. Це ще один поліціант, якого я досі не бачив. За ним іде офіцерка Оу, а поруч з