Читати книгу - "Ігри Немезиди, Джеймс С. А. Корі"

— Значить, ось це я шукаю, і потрібне мені воно якнайшвидше, — підсумував капітан, виклавши свої вимоги. — Можете це зробити?

— Ще й як можу! — запевнила Паула. — Уся база даних про трафік, що проходить через Тайко, відображена тут-таки, на станції, мов у дзеркалі. Тож не треба морочити голову навіть відставаннями чи перескоками в часі. Одначе така терміновість виллється вам у копієчку.

— У яку завбільшки?

— Півтори тисячі за годину, десять годин мінімум. Рахунки-квитанції мені не потрібні, а дисконтів я не даю.

— Таки чималенько, — скрушно зітхнув Голден.

— А це тому, що я взяла вас на мушку, та й витрушую з вас те лайно.

— Ну гаразд — а коли ж я побачу результат?

Паула стенула бровами, тоді зиркнула додолу на щось поза камерою.

— Назвімо це двадцять годин від цього моменту — годин за двадцять почнете отримувати дані. Як вам краще подавати: зливками чи суцільним потоком?

— Прошу відсилати мені незагайно. Ще спитаєте, навіщо мені це?

— Ніколи не допитую, — засміялася Паула.

***

Моніка орендувала невеличкий комплекс кімнаток на гостьовому рівні Тайко. Дорого вони коштували, тож Голден здивувався, переконавшись: нічим не миліші за ті апартаменти, які Фред відвів для свого екіпажу. Адже зовсім небагато компаній ставилося до свого власного, як і до призначеного для гостей. Але чемність веліла розхвалити ці апартаменти як щось особливе — аби Моніка втішилася тим, що вклала сюди свої кошти, — отож розахався, скільки тут простору та яка чудесна обстава.

— То й що сказав вам Фред? — запитала Моніка, коли він сів за її обідній стіл і сьорбнув чаю, що ним вона його пригостила.

— Не вважає він цю ідею плідною, коли чесно.

— Я про те, щоб використати протомолекульний зразок і законтактувати з детективом Міллером.

— Авжеж, — відказав Голден, ставлячи той чай на стільницю й відсовуючи від себе. Перший сьорб обпік йому язика, що вмить став шершавий. — Я нагадав йому про це, але тільки на те, щоб натякнути: десь у нього є витік інформації. Це ніколи не годилось як початковий засіб розслідування. Ні-ні, нескоро хоч би й хто випус­тить оту нечисть із її пляшки.

— То ви кажете, буцім я марно гаю тут свій час?

— Ні! — заперечив Голден. — Зовсім ні. Мені здається: вся ота фокусня з пропащими кораблями проходить, певним чином, як щось узаконене. Не віриться мені та й годі, що це якісь інопланетянські підступи. Куди ймовірніш, це якось пов’язане з твердою лінією яструбиного крила ОПА. Я цим якраз займаюсь — якщо вам цікавий отакий поворот цієї історії.

Моніка нетерпляче крутнула свій ручний термінал по стільниці. Як це так: узяв та й поміняв сюжет!

— Я зробила собі ім’я історією «Бегемота». Інопланетяни, брами червоточин, а ще протомолекульний привид, що воліє розмовляти лише з найславетнішою особою в сонячній системі. І що ж тепер мені? Вивершити все те висновком: Людина й досі людині вовк?! Де тут рятівна панацея?

— А що для нас головне? Знайти, куди щезають кораблі, чи не так? А чи просто треба вишукати ще один моторошний виплід іно­планетянської чортзна-якості, аби ви уславилися ще більше?

— Це прозвучало страшенно розсудливо як на хлопа, що останні шість літ ушниплювався у кожен важливий випуск новин!

— Отакої! — тільки й вимовив Голден. А тоді дозволив, щоб не­зручна пауза розтяглася на цілу хвилину. Моніка знай крутила-­вертіла свій ручний термінал, але не дивилася співрозмовникові у вічі.

— Вибачте! — буркнула зрештою.

— Та все гаразд. Дивіться: мене тут накрило таким собі синдромом «спорожнілого гнізда», і я не знаю, куди себе подіти. А позаяк мені б чимось себе зайняти, то я й візьмуся до пошуків тих зниклих кораблів. Хай навіть і немає тут ніякої інопланетянської змови, та я це зроблю, так чи інак. Бажаєте допомогти?

— Сказати щиро, я не певна, не помацавши, що воно таке. Я тільки сподівалася, що ми просто розпитаємо цих усезнаїв — інопланетян. А ви знаєте, який космос завбільшки?

— Я трохи замислювався над цим, — сказав Голден. — Ось який у мене план. Я говорив із Фредом про варіант із ОПА, але йому ця ідея не сподобалась, і він її рішуче відкинув. Однак я не перестав про це думати. ОПА нізащо не викине жодного корабля на смітник. Навіть думки такої не припускають оті поясани. Вони все своє переробляють, рециклюють.

— І що ж?

— Отож: як нам вишукати кораблі, що їх захопили пірати? Головний інженер Сакай підказав: треба перевіряти нові кораблі, що вигулькують ніби нізвідки, а не вишукувати ті, що пропали.

— Сакай? Підказав?

— Це той чоловік, що ми з ним разом підрихтовуємо «Росинанта». Але мені видалося, що то блискуча ідея, тож найняв місцеву експертку, аби вона написала скрипт для пошуку в базах даних, з яким можна було б відстежити всі нові назви кораблів, що вигулькують в реєстрах, і спробувати з’ясувати їхнє походження.

— Експертку з баз даних?

— Програмістку-фрілансерку. Вже й не скажу, як офіційно йменується її спеціальність. Принаймні за якусь там часину мені рине потік даних, а в ньому й відомості про всі ті кораблі, які хтозна-­звідки взялися. І наше завдання: виловити дані про наші сімнадцять зниклих кораблів. Ну, хай там і не всі сімнадцять попадуться нам, але скількись їх та виловиться.

Моніка підвелася й відійшла на кілька кроків, нічого не кажучи. Голден подмухав на свій чай і став чекати. Коли ж вона нарешті обернулася, на її обличчі відбилася невіра, хоч і старанно прихо­вувана.

— Ви залучили до розслідування Фреда Джонсона, якогось інженера з тих, що працюють на Тайко, а ще якусь прибацану хакерку? Невже ви аж такий дурний?

Голден зітхнув і встав.