Читати книгу - "Щоденники ката, Руслан Шабельник"

Ще автор статті стверджував, що едемці суцільно гуманісти та вегетаріанці. Перше зумовлювало друге. Все разом пояснювалось знов таки телепатичними здібностями. Важко пакостити, дурити, коли всі твої думки та мотиви – відкрита книга. У статті аргументовано стверджувалося, що за сторіччя еволюції саме поняття обману, або якогось іншого непристойного вчинку стерлося, пішло з ужитку аборигенів, настільки, що вони не розуміють, як це може бути.

Як діти.     

Але не наївні діти, бо вміння читати думки має деякі переваги.     

Або як святі.     

Я посміхнувся.     

Мій провідник посміхнувся у відповідь, чи прочитавши мої думки, чи відчувши настрій.

Як запевняв автор статті, едемці не могли образити навіть мухи. Яка-ніяка, а жива істота.

Тим дивніше, навіщо їм знадобився я.     

Я був першою людиною, яка ступила за землю Едема за останні п'ятнадцять років.

І я був катом.     

Ми рухалися лісом. Не по тому захаращеному лісі, що люблять зображати режисери другорядних стрічок, бажаючи пробрати глядача атмосферою чужої ворожої планети. І не по тому доглянутому лісочку, більш схожому на міський парк, що спливає в пам'яті, щойно варто подумати про ідеальне суспільство. Ліс Едема був звичайним таким лісом, де-не-де доводилося перелазити через повалені дерева, десь розсовувати гілки чагарнику, що розрісся.

Цікаво, чому так звані екологічні цивілізації тяжіють до лісу? У пустелі єднання з природою анітрохи не менше, якщо не більше. Ну гаразд пустеля – їсти нічого, води мало, але ж є ще й степи, савани, тундра зрештою.

Нарешті ми з провідником вийшли на галявину. Село, або щось таке. Як і очікувалося – будинки, сплетені з ліан, любовно прихилені до стовбурів вікових дерев.

Мене завжди напружували всі ці фермерсько-общинні поселення. Коли милі посмішки прикривають злість, а навмисна простота – ширма для демонів, що клекочуть усередині. Кому, як не кату знати це.

Але тут нічого такого я не відчув.      

На порогах будинків, як, втім і у всьому селі, нікого не було, ані душі. Цікаво, чи вони пішли у справах, чи це на честь мене?

«Нам сюди».      

Провідник вказав на віддалену від інших «будову». Такий самий будинок з рослин. Замість дверей – прихилений щит. Наскільки я міг побачити – без замків.

На в'язницю не дуже схоже.     

Принаймні – на звичну в'язницю.     

Усередині сидів абориген.     

На ліжку.     

Нормальному такому, цілком людському ліжку, дерев'яному, високу спинку прикрашало складне і красиве різьблення. Виходячи з баченого мною досі, очікувалася підстилка із сухого листя, на худий кінець – домоткана циновка. Хоча листя було, відновлюючи моє уявлення про світ, воно покривало підлогу.

Абориген відрізнявся від того, що зустрічав мене, хоча непідготовленій людині місцеві здавалися б на одне обличчя. Нас – катів спеціально вчать розрізняти особин незвичайних видів, чи то ящірки з Іілана, чи схожі на густий туман Фоггі.

Але не лише зовнішність відрізняла мешканця окремого житла. Пригніченість, страх, розгубленість, ще купа схожих емоцій буквально просочували повітря. Їх з легкістю відчула б і звичайна людина, не кажучи вже про телепата.

Абориген на ліжку підвів на мене свої великі очі.     

"Я ... я вбив!" – набатом врізалося в мозок.     

Як завжди, те, що відбувалося, я бачив очима жертви. Відчував, переживав чи радів, разом із нею. Те, що сьогоднішня жертва була також телепатом – стократ, тисячократ посилювало відчуття. Легкий страх перетворювався на жах, що сковує кінцівки, а сумнів трансформувався в майже божевільний відчай.

Насилу вирвавшись із полону чужих спогадів та емоцій, я машинально похитав головою, ніби це могло допомогти.

Втім, що хотів, що повинен був, я побачив.     

Місцевий переді мною, справді був убивцею.     

Страшний злочин.     

Неможливе.     

Таке страшне і неможливе, що едемці зважилися викликати чужинця. Ката. Так би мовити – фахівця.

Швидше за все, вони просто розгубилися, не знаючи, що робити з тим, що сталося, або після того, що сталося.

А мені хотілося засміятися і сказати:    

"І це все?"     

Якби вони бачили, якби знали те, що знав і бачив я.     

Коли жінка вбиває дітей та чоловіка, заради коханця.     

Коли дитина з посмішкою розчиняє, а потім поїдає труп матері... не хочу, не бажаю бачити та згадувати!

– І це все? – здається, я таки вимовив фразу вголос.

Едемець, спустошений, зляканий і придушений своїм вчинком, убив пташеня. Так, так, дитинча якоїсь місцевої пташки. Він йшов лісом, задивився чи замріявся, схил невеликого яру обсипався, нога поїхала, не так у боротьбі за життя, як інстинктивно, едемець схопився за траву, що росла на тому ж схилі. Як на зло, там було гніздо. У гнізді – пташенята. Одного він задушив. І зараз мучився цим.

– І це все! – нічого не можу вдіяти, але фраза крутилася в голові та у роті.

– У якому сенсі все? – мій провідник теж перейшов на спілкування вголос.

Обвинуваченому, який перебував у прострації, було не до нас.     

– Ну... більше він нічого не... зробив?     

– Хіба цього мало? – співрозмовник був вкрай здивований.     

– Мало! Він зробив це не навмисне. Випадок. Більше того – він зазнає страшних мук від свого вчинку, – ще я хотів додати, що щодня помирають мільйони птахів та їм подібних, і не випадково, а навмисно, виключно для потурання гастрономічним смакам чи моді. Хотів, але не додав.

– Хіба вбивство, хай і скоєне без наміру, перестає бути вбивством? Хіба померлого це здатне воскресити?

Так, хлопці далеко зайшли у своєму єднанні з природою. Хоча чого ще чекати від телепатів. Напевно, передсмертний жах пташеня досі крутиться в голові вбивці.

Цікаво, якою стала б жива галактика, якби всі раси були такими?