Читати книгу - "Щоденники ката, Руслан Шабельник"

Ну, кати точно залишилися би без роботи.     

– За галактичними законами, за загальнолюдськими… за будь-якими законами – він невинний!

– Ви виправдовуєте вбивство!     

Здригнувся навіть едемець на ліжку.     

– У даному конкретному випадку – так!     

– Але… це… неймовірно… я маю обміркувати… як таке…     

Тяжко, коли твій світ валиться у тебе на очах.     

Поляна, камінь, човен, ранковий ліс.     

Не пробувши й доби, я відлітав.     

Слава творцеві, цього разу нікого не довелося стратити.     

Пташеня! Треба ж!    

Знайшли вбивцю!     

– Прощавайте, – мій проводжатий стояв переді мною трохи збентежений. Сподіваюся, не тим, що кат не виконав очікуваної роботи.

Інших аборигенів, окрім нього та «злочинця», я так і не побачив.     

Гидують.     

Або бояться.     

Або все одно.

І знову вихор емоцій увірвався у мій мозок.     

«Як ви живете… там… так… обман… зрада… вбивства!»     

Я знав, відчував, розумів – подібні слова та поняття були відсутні у едемців, проте вони були в мене.

«Це неможливо… неймовірно… так не повинно… неправильно… Якщо у нас… ні, тільки не у нас… Це зараза, так, зараза! Старійшини мають рацію, я маю померти...»

– Що! – остання думка так потрясла мене, що я закричав, забувши – вголос.     

– Не розумію, – проводжатий дивився на мене своїми великими, сповненими всесвітньої любові та наївності очима.

– Останнє… ти сказав… подумав… ти маєш померти.     

– Всі колись помруть, і ви теж.     

Ось тільки філософствування мені зараз не вистачало.     

– І ти?     

– І я.      

– Коли?         

Він зніяковів. Він не міг збрехати і не міг не відповісти. Дві речі неможливі для телепата. Особливо якщо твій співрозмовник – телепат, не обтяжений етичними принципами.

Я без вагання влізу в його мозок і знайду відповідь.     

– Ну… ви розумієте… наше суспільство… – не в силах, не вміючи підбирати слова, він просто відкрив свій мозок. Свої почуття, свої поняття, світовідчуття. І я зрозумів.

Для суспільства, не знайомого з насильством, з обманом, смертельно небезпечний контакт зі мною чи таким, як я. Слова, погані слова, які едемець з легкістю знаходив у моєму мозку, також без зусиль осідали і в його. А звідти їх могли почерпнути й інші, а від них інші – і так далі. Телепати не мають таємниць. Адже, крім слів, були ще й вчинки, і спогади, і справи, справи ката! Ні, одразу Едем не зміниться. Але й тим самим вже не залишиться ніколи. І поступово, покоління за поколінням, спочатку вони почнуть приховувати думки один від одного, не всі – найпотаємніші, найбрудніші. Далі – більше, поки не дійдуть до…

Мій провідник розумів це.            

Зрозумів і я.                               

Йому більше не було місця серед одноплемінників.     

– Я зголосився вас зустрічати. Сам, добровільно, – промовив він вибачаючись. – Мені було… цікаво, і я не шкодую! Я стільки впізнав!

– Тобі зовсім не обов'язково помирати! – те, що відбувалося, здавалося настільки безглуздим, що в мене у самого важко знаходилися слова. – Живи десь у лісі, один, подалі від своїх!

Він похитав головою.                          

Я сам розумів неможливість цього. Не було гарантії, що контакту думками не відбудеться – і тоді доведеться умертвляти вже двох. Та й хіба це життя!

– Тоді полетіли зі мною, у світ. Він величезний – сотні, тисячі планет, та ти сам це бачив!

І знову похитування великої голови.                          

– Я не проживу там і кількох днів. Я і з вами насилу тримався, а ви, як я зрозумів, далеко не гірший... представник...

– Ні, це неймовірно! Але ж є вихід, повинен…                       

– Є, і ви, і я його знаємо. Мені лише трохи… страшно. Я один. Коли хтось помирає, ми проводжаємо його до останньої хвилини, миті, думками з ним – усі близькі, родичі, полегшуємо, підтримуємо, як можемо… мені ж – самі розумієте – доведеться одному. Мені страшно... Я не можу просити вас! – передбачаючи мою пропозицію, сказав він. – Не можу, бо знаю, наскільки це боляче… його крики, його стогін, його біль у мене досі в голові.

– Кого? – запитав я автоматично.                     

– Як кого? Вбивці, звичайно, ви ж учора його... допитували.    

– Ну так, і виправдав!.. – і я зрозумів. Ця істота дивилася на мене наївними очима, а я зрозумів. Вбивцю, більше того – чий мозок контактував з катом, з тієї ж причини не могли залишити живим.

– Та що ж ви за тварини такі!                           

– Ми такі, які є, так само, як і ви. Я теж не розумію, як можна позбавити когось життя за те, що той порушив якісь суспільні правила. Тоді суспільство, яке засудило злочинця, анітрохи не краще за самого вбивцю.

– А у вас, зараз, тут, відбувається не те саме! Ви вбили вбивцю!

– Він сам зробив це із собою. То був його вибір, його рішення, його вчинок. І я перебував з ним усю ніч, до останньої… хвилини. Розділяв крик, полегшував страждання... як міг. Смерть у мурашнику болісна…

– Де!                                          

І я побачив. Труп аборигена з ніг до голови обліплений рудими комахами, на зразок земних мурах. Ні, не труп, він ворухнувся. На мить, всього лише на мить я відчув увесь той біль, страждання того, що засудив себе на таке.

– Та що ж ви за істоти такі!               

– Ми не можемо нікого вбити, навіть самі себе, – здається, в голосі прорізалися шкодуючи нотки.

– І ти... ти теж! У мурашник?                   

– Я не можу просити, щоб ви залишилися, це надто боляче та страшно, я знаю.

Я поставив свій саквояж на землю. Я відчинив його.

Подумавши, витяг ножа. Довгий клинок, що звужувався до вістря. Їм так зручно попадати між ребер.