Читати книгу - "Ваші пальці пахнуть ладаном"

– Бабулю, – вигукувала з безневинним виглядом (дещо навіть заклопотаним), – а як правильно писати: Пісістрат чи Писистрат?

– Що-що? – бабуся вже починала потроху недочувати. – Який, прости Господи, Пісі… пісі…

– …страт, – додавала закінчення онука, старанно стримуючи посмішку, дивлячись на розгублену й зніяковілу (а ще мить тому яка була поважна!) бабусю.

– Пісі… Пісі… – вже й геть розгубилася бабусечка. – Тьху! Хіба можна у святу неділеньку згадувати таке ім’я?. Я щойно з церкви прийшла. Боже слово слухала, а ти… Що за Пісі-Пісі… Якесь плебейське ім’я…

– Пісістрат, бабусю, це афінський тиран. Походив, між іншим, з аристократичної родини. У них, у греків, початок цього імені не означає те, що у нас, у Росії – пісі…

– Облиш! Не смій поганити свого рота непотребними і непристойними словами! Не знаю і знати не хочу ніякого там… Пісі… Пісі. Тьху! І чого вас тільки навчають у гімназії? Коли я була гімназисткою, ми вчилися високою і достойною мовою і таких негарних імен уголос не вимовляли.

І додавала своє звичне:

– Господи, як псується людство та його моральні засади! Пісі… Пісі якогось вигадали. Не смій це ім’я в моєму домі й згадувати!

Віра, підстрибуючи, весело сміялася, що таки покепкувала з бабусі. Але загалом бабусю вона любила, й стара віддячувала їй тим самим…

А життя собі йшло та йшло, – своїм, тільки йому одному відомим, а відтак і узвичаєним ходом. Віруся щодня ходила – з великою охотою – до гімназії і почувалася там як удома і була серед гімназисток у числі кращих й найкращих.

Гімназія стала для неї другою домівкою, де вона почувалася так же затишно, як і вдома, у батьків. На бабусю, яка примусила забрати її з балетного училища і навіть категорично заборонила займатися балетом, не ображалася і не сердилася. Вона взагалі ні на кого не сердилася, а бабусю – хоч вона й була часом свавільною – любила, адже по-своєму її розуміла, і бабуся по-своєму в чомусь була права. Вона найбільше з усіх Левченків прожила у світі білому, тож більше й знає, а сперечатися зі старою людиною і геть не годиться.

Гімназисткою Вірою Левченко госпожа Перепьолкіна була задоволена і завжди ставила її в приклад іншим – за успішне навчання та зразкову поведінку, за те, що вона охоче брала участь у громадському житті гімназії – як казали, позакласному.

(Це на відміну від, наприклад, гімназистки Марини Цвєтаєвої, з якою Віра кілька років навчалася разом.)

Час од часу г-жа Перепьолкіна передавала Віриному батькові записочки:

«Коллега Левченко! (Василь Андрійович працював теж викладачем, тільки іншої гімназії.) Ваша дочь по-прежнему без замечаний и на высоте. Нам приятно, что она учится в нашей гимназии. Желаем здравствовать!»

Але «здравствовать» Василеві Андрійовичу вже залишалося небагато.

Катерина Сергіївна того року – 1905-го – мала народити третю дитину. Вона й народить її того найжахливішого для Левченків року (пологи, як відомо, не ждуть кращої години), народить дівчинку, яку буде названо Софією, але за два місяці до пологів родину Левченків спіткає трагедія: не стане Василя Андрійовича. Йому навіть не судитиметься побачити свою третю донечку, а їй, донечці, – свого батька.

У біографії Віри Холодної є один чи не діловий – принаймні інформативний – рядок: «У 1905 році, коли Катерина Сергіївна чекала третю дитину – Софію, – помер Василь Андрійович».

І все. Один рядок і досить. Ніби це була якась звичайна, ба, навіть, рутинна справа в біографії «королеви екрана».

Це так діловито писатимуть її біографи, а те, що самій Вірі тоді доведеться спізнати, навіть словами не передаси.

Все станеться так зненацька (а втім, біда по людях ходить, не по деревах, і ходить завжди без попередження), що довго-довго ніхто з Левченків не зможе прийти до тями і хоч щось збагнути. Коли людина вже віджила своє чи тяжко й невиліковно хворіє – це одна смерть, яку в цьому випадку очікують, і часто – як рятівницю від подальших страждань і мук.

Але ж Василеві Андрійовичу тільки-но перевалило за сорок, ще молодим був, здоровим, ніколи до того не хворів, готувався втретє стати батьком, і раптом…

Воістину, людина мислить, а Бог вирішує.

Все трапилося в лічені дні. Василь Андрійович, легко зодягнений, потрапив під холодний дощ, власне, зливу, промок до нитки, промерз до кісток і як наслідок – температура вночі стрибнула до 39 і поповзла вище – з’явилася тяжка задуха, сильний біль у боці, кашель з виділенням кривавого мокротиння, сухі надривні хрипи…

Лікарі констатували гостру крупозну пневмонію – інфекційне захворювання легень, що швидко переросло в гангрену легень.

Антибіотиків – таких надійних і рятівних – тоді не було ще і в згадці – подібне захворювання дуже тяжко – і то не завжди, піддавалося лікуванню.

За лічені дні Василь Андрійович, життєрадісний і здоровий, повний чи не райдужних планів на майбутнє, згорів. Що він помре – і вже помирає, – навіть сам не відчував, тож не встиг і попрощатися з рідними. Гангрена відключила його легені, і все – кінець.

І помер Василь Андрійович один раз, а Віра помирала кожен раз, як згадувала батька. Була в такому стані, що лікарі почали турбуватися за її життя. Батька, казали, вже не повернеш, бережіть дочку, аби вона не пішла слідом за своїм батьком…

Ще тяжче було Катерині Сергіївні – на шостому місяці вагітності отакого діждатися!.. Лікарі передбачали, що її вагітність у зв’язку з таким горем може закінчитися сумно, але жінка витримала…

Катерина Володимирівна як могла вмовляла-утішала (хоча де тут візьмеш слова утіхи і чи є вони взагалі) дочку.

– Що вдієш, моя дитино. Мудрі люди кажуть: якби не вмирали, то б під небо підпирали. Рано Господь забрав Василя, ой рано. Але не будемо гнівити Господа, кого й коли Йому забирати, знає тільки Він один. Все у Його волі і промислах. Він один знає: рано чи якраз… Тепер треба все зробити, аби душа небіжчика спокійно і як належить перейшла у світ пращурів… У той світ, де всі наші прадіди спочивають і де й ми будемо – кожен у час, визначений йому Господом… А тобі, дочко моя, не можна плакати й тяжко побиватися. Василя з того світу вже не повернеш, а дитятко, що у твоєму череві, можна й погубити. Бережи його – у пам’ять про коханого Василечка – так ти його називала. Згубиш дитятко, він тобі такого й на тім світі не пробачить!..

Віра мало