Читати книгу - "Тінь корони, RIV"

       Новий день почався з тихим шелестом паперів, коли Ігвард сидів за великим дерев'яним столом, занурений у королівські звіти. Кожна цифра, кожен підпис на документах. Але раптово тихий стук у двері порушив тишу. «Заходьте!» — прозвучав голос короля. «Доброго ранку, Мілорде!» — сказав Майрон, що увійшов до кабінету, злегка втомлений після довгої подорожі. «О! Майроне, заходь, доповідай», — Ігвард підняв голову, привітно посміхаючись. Майрон сів поруч із королем, злегка розправив плечі після довгої роботи. «Все добре, податки зібрано без ускладнень, Мілорде», — доповів він, не приховуючи задоволення. «Чудово!» — король нахилив голову, почувши хорошу новину. «А, Майроне, ще одне Візьми декілька загонів лицарів і вирушай до західного гарнізону. Кажуть, там розбійники починають діяти, треба зупинити їх до того, як вони наберуть силу» — додав він. Чоловік уважно вислухав, не проявляючи жодних сумнівів. «Слухаюсь, Мілорде!» — він встав і вже було вийшов, коли раптом згадав ще одну деталь. «Сір! Вас гукає історик Місон. Хоче поговорити» — доповів він. Майрон на мить завагався, але король додав: «Потім зайду». Майрон, нахилившись, вийшов із кабінету. А хлопець же повернувся до своїх паперів, хоча розумом уже був в бібліотеці.

       Не минуло й десяти хвилин, як двері кабінету знову відкрилися, і в кімнату ввійшов Лео. Він був усміхнений, із трохи збудженим виразом обличчя, що вказувало на його бажання втекти від обов'язків хоча б на якийсь час. «Ігварде, ходімо з нами до таверни!» — запропонував він, злегка поклавши руку на спинку стільця короля, як давній друг, що знає його слабкі місця. Король не підняв голови від документів, продовжуючи обмірковувати важливі питання. «З вами? І хто це?» — запитав він, досі працюючи. Легкий натяк на зацікавленість був у його голосі, хоча Ігвард і намагався приховати його. «Я, Грет, Олаф і Вісент», — Лео посміхнувся, згадуючи про своїх друзів, які завжди вміли підтримати настрій і принести трохи веселощів у ці важкі часи. Його слова виявились частиною його звичної легкості, з якою він підходив до життя, навіть коли королівство вимагало жорсткої дисципліни. Ігвард коротко зітхнув і все ж подивився на нього. Він відчував, як тяжкість вже починає позначатися на його душі. Він не міг дати собі навіть кілька хвилин для розваг. «Звісно, дякую, але у мене багато роботи», — відповів він спокійно, але голосно і твердо, мовби роблячи собі сам собі нагадування про важливість своїх обов'язків. Лео на мить затримав погляд на королі, злегка помітивши його втому, яка вже не була такою прихованою. Та все ж його усмішка залишалась безтурботною. «Томас?», — промовив він, упустивши брови. Ігвард коротко кивнув. Лицар зрозумів, та махнувши рукою, вийшов з кабінету, залишаючи короля знову наодинці з паперами. Хоча було видно, що йому не дуже хочеться залишити Ігварда в самоті з його думками.

       Увечері, коли місто занурилося в темряву, друзі вирушили до міської таверни. Одягнувшись у просте вбрання, вони намагалися не привертати до себе зайвої уваги. У затишній атмосфері таверни було чути сміх та розмови. Вони насолоджувалися вечором, а за столом точилися невимушені бесіди, коли Лео звернувся до Олафа, який сидів навпроти: «Ти вибач мене за той бій», — сказав він, трохи знизивши голос. Хлопець посміхнувся і, відкинувши серйозність моменту, відповів: «Не хвилюйся, все в порядку». Проте на його обличчі відчувалася щира підтримка і розуміння. В цей час Вісент, трохи несміливо, запитав: «До речі, хтось знає, як там леді Марієтта?» Грет також підтримав: «І мені цікаво». Лео подивився на друзів. «Вона то весела, то сумна. То плаче, то сміється» — відповів він». Як тільки хлопець договорив, то раптом двері таверни різко відчинилися, і в заклад увірвалися троє чоловіків. Один із них, з яскраво-червоним шарфом, закричав: «Віддавайте золото!». Власник таверни, наляканий, почав нервово перераховувати монети, підходячи до нападника. Олаф не витримав: «Не годиться так розмовляти», — сказав він із жорстким поглядом.  «А ти хто такий?» — огризнувся один із них, нахабно вихопивши мішечок із золотом у власника таверни. «Віддай золото і забирайся!» — знову втрутився Лео, спокійно, але твердо. «А що ти нам зробиш?» — нахабно запитав інший розбійник, підступаючи ближче до Лео.

       В його руці з’явився ніж, яким він непомітно намагався вдарити лицаря. Але до того, як бандит встиг здійснити удар, Грет, сидячи поруч, миттєво кинувся вперед. Він схопив руку бандита, але в результаті ножем поранив себе у ногу. Кров швидко почала стікати по його одягу, але Грет не відпустив ворога, тримаючи його міцно. «Грет!» — крикнув Олаф, спостерігаючи за тим, що сталось. «Стража!» — ще голосніше закричав він, відчуваючи, як ситуація набирала серйозних обертів. На шум з коридору вибігли чотири стражники. Вони швидко окружили злодіїв і націлили на них свої списи. Троє бандитів миттєво накинулися на стражників, намагаючись прорвати оточення. Один із них спробував атакувати ножом, але стражник відбив удар щитом і контратакував, поранивши бандита в бік. Інший бандит з сокирою накинувся на стражника, але той вчасно ухилився, завдавши йому удар в живіт своїм списом. Третій, побачивши, що справа йде до поразки, намагався відступити, але його зупинили два стражники, які схопили його і повалили на підлогу. Двоє бандитів загинули на місці, а третій  був швидко нейтралізований. «Ви всі заарештовані!» — не впізнавши, сказав головний стражник, глянувши на лицарів, що стояли серед здивованого натовпу. Лео підняв голову і, не ховаючи розчарування, вигукнув: «Ти нас заарештовуєш?!». Стражники різко направили свої погляди на нього. «Я — сер Лео, лицар Денегора! Всі ми на службі у короля» — твердо додав він, намагаючись усунути будь-які непорозуміння. «Тому наказую супроводжувати нас до замку!» — дивлячись на пораненого Грета додав Олаф. Стражник, зрозумівши свою помилку, миттєво вибачився, але атмосфера в таверні вже змінилася. Люди, які стали свідками цієї сцени, були вражені: поранений лицар, мертві бандити — і все це відбувалося прямо під дахом таверни. Вісент, підтримуючи Грета, допомагав йому йти, поки стражники тихо проводили їх до замку. А  в таверні тим часом тиша ставала глибшою.