Читати книгу - "Повiя, Панас мирний"

— Я вже не хочу їсти, — одказала Христя, устаючи і хрестячись.

— Така ж ти, — сумно сказала мати, підводячись, і почала прибирати з столу.

— Я на хвилину, мамо; тільки побачуся з Горпиною та й вернусь. А ви, Одарко, щоб тут були, — весело замовила Христя, збираючись виходити.

— То вже бог його знає, чи Одарці довго прийдеться посидіти, — сумно одказала Одарка, як Христя вийшла з хати.

Пріська тільки зітхнула. Обох їх уразило — чого так швидко утекла Христя?! «Приїхала до матері в гості, — думала Одарка, — і побігла до чужих!»

— Що ж, чим хвалиться Христя? Добре їй там чи ні? — спитала, помовчавши, Одарка.

— Отак, як бач! — гірко одказала Пріська. — Хвалиться: хазяйка — добра людина, а проте — бог його знає! Може, таку ману пуска: всі вони спершу добрі, поки не осідлають; а насіли — вези, не вгинайся!

— Та й Карпо хвалиться… Така, каже, добра людина, така добра! І на ніч у двір пустила, і нагодувала, напоїла.

— Гей, ти, дівко! Дівко! — донісся знадвору Карпів голос. — Куди се?

— Прощайте! Піду, — одгукувалась Христя.

— Бач — добра: матір покинула, а сама навдьори!

— Хто се? — спиталася Пріська, дослухаючись.

— Карпо йде. Видно, стрівся з Христею.

Незабаром і Карпо увійшов, несучи в руках клунок.

— Здрастуйте в хату! — привітався він.

— Здоров, Карпе!

— Оце стрів вашу, побігла кудись. Рада, що вирвалась…

— То вона до Горпини. Молода… бажається усіх зразу оббігати, — одказала мати.

— А я вам гостинці приніс. Хазяйка кланялась і гостинця передала. Очі у Пріськи заграли, побачивши високу білу булку і пухку паляницю. Поцілувавши, вона прийняла хліб з рук Карпових і положила на столі.

— Бач, як у городі печуть; у нас так не вміють, — хвалила Одарка, розглядаючи булку.

— Коло того ходять — одно діло знають. Нам як не приходиться того хліба їсти, то й пекти не навчились, — одказала Пріська.

— Чого ж воно так: як городянам, то, небійсь, і булка, а нам — чорний хліб з остюками? — спитала Одарка.

— Так воно вже завелося: город усе краще собі бере.

При сім слові Одарка глибоко зітхнула.

— Пани та багачі! — нешвидко додала вона до свого зітхання.

Її ніхто не піддержав. Карпо повернув розмову на іншу річ: він почав розказувати про поїздку, про хліб, про город, про Христину хазяйку.

— Ще й хвалити бога, що Христі так лучилося, — зовсім-таки добре! Хазяйка не як чужа, а як рідна мати!

Чималу годину знов прогуторили на сю річ. І серце, і важкі Прісьчині думки угамувалися. Серце перестало щеміти; важкі думки розтікалися, зникали, заспокоєні тихими надіями, розщотами, розпологами… Слава богу, що Христі добре… Хазяйка обіцяє гроші віддати… Віддасть — спасибі їй! — Христі новий убір буде; бо в неї хоч одежинка і є, та лишню мати — все краще. А й не віддасть — хіба не все рівно?.. Пропаде півроку служби, то хіба і так не пропадає?

«Півроку, — думає Пріська, прилягаючи спочити, коли пішли Карпо й Одарка. — Уже ж поб'юся, покріплюся того півроку… А там знову заживу з нею… Знову… Може, знайдеться хто… Невже вона така безталанна?.. І красою і здоров'ячком бог не обійшов — хіба от долею…»

Старій матері не спалося. Доччина доля, образи людські, свої злидні та недостачі ворочали її з боку на бік, гнали сон і спокій далеко від неї.

Де ж дочка повертається, поки мати такі важкі гадки дума?

Христя сидить у своєї подруги Горпини, котра не вгаває ні на хвилину. Горпина розказує Христі про село, про знайомих дівчат, парубків, що де скоїлося, про кого яка чутка пішла — все викладає подруга подрузі, мале-невеличке із-за нігтя видирає та викладає… Передала за Ївгу, що позивала Тимофія, про Тимофіеву журбу; про те, як раз Тимофій, стрівши її, Горпину, хвалився: коли б не товста Ївга — він би присилав старостів до неї!.. Про Федора, що спершу дурів та й тепер ще не прийшов у себе… «Все згадує тебе та, згадуючи, плаче… Ти таки його в себе навсправжки закохала!»

Христя слухає таємну розмову подруги — і серце її неспокійно б'ється. Недавнє життя, від котрого одірвали її, хвилею плеснуло на неї… Вона знову серед його повертається, усе бачить, усе чує; воно глибоко зачіпає її серце, будить думки…

— А знаєш?.. Мені шкода його, — зітхнувши, сказала Христя.

— Кого?

— Федора. Він гарний парубок. Він буде кращий і від Тимофія, і від їх усіх. Ті тільки гострі на язик, а се — плохий, мовчазливий… От за кого виходь, Горпино, — не каятимешся.

— Отаке! На тобі, небоже, що мені негоже! — закопиливши губу, одказала Горпина. — А чому ж ти не виходиш?

— Я — друга річ. Мене його батько не хоче за невістку мати.

— А мене візьме? Он він шука багачки. Дума, десь дурну знайде… Та хай йому гаспид! Ти краще розкажи мені про город. Як там у вас? — забиває баки Горпина. — Бачила Марину? Як там вона? Зовсім городянкою стала. На село і не загляне ніколи.

— Не бачила. Ніколи було довідатися, де вона і як вона.

Христя почала розказувати про город, про звичаї, про хазяїна, хазяйку.

Подруга теж нічого не втаїла перед подругою і розказала, яка їй притичина була з хазяїном.

Пореготалися тепер удвох з того, що колись до сліз доводило.

— Тобі таки вдає на те кохання! — додала, регочучи, Горпина, зависливо глянувши на подругу.

— Бажаю й тобі так! — одказала Христя.

— Не хочу, не треба! — затріпала руками та. — Старий, жонатий та буде цілувати? Цур йому! пек йому! осина йому! — і червоніючи, як той сап'янець, Горпина реготалася.

А Христя ще почала перекривляти п'яного Загнибіду. Горпина аж за живіт береться та регоче, а в Христі — очі грають, сміх та жарти не сходять з язика.

Ішла на часок Христя з дому, а прийшлося вертатися аж увечері, — так забалакалася з подругою. Сонце сіло; захід горів червоним вогнем; небо потемніло; понад селом розіслалася вечірня тінь. По улицях, грузько ступаючи, верталася скотина додому: бігли свині, овечата. З дворів доносився хазяйський оклик. Село перед спокоєм загомоніло-заметушилося. І