Читати книгу - "Рекурсія, Блейк Крауч"

Баррі повзе по розсипу своїх гільз сорокового калібру, хоче покликати Гелену, але її ім’я злітає з його губ нерозбірливим хрипом.

Він доповзає решту шляху до дверей лабораторії. Цілу хвилину намагається сфокусувати погляд. Гелена стоїть перед терміналом, пальці її літають по кількох клавіатурах і сенсорних панелях. Баррі немов збирає голос у кулак, щоб викрикнути її ім’я.

Гелена мигцем озирається на нього.

— Знаю, вам боляче. Вже недовго, я швидко.

— Що ви робите? — питає Баррі. Кожен наступний подих болючіший за попередній, кисню до мозку надходить чимраз менше.

— Я повертаюся у спогад про поріз, який зробила собі в номері.

— Чжи Ун і Сєрґєй уже мертві. — Баррі харкає кров’ю. — Просто… знищте все зараз.

— Ще є Слейд, — каже Гелена. — Якщо він втече, то зможе збудувати нове крісло. Треба, щоб ви охороняли вхід у лабораторію. Я знаю, вам боляче, ви зможете це зробити? Якщо він прийде, дайте знати.

Вона відходить від термінала, залазить на криволінійне крісло спогадів.

— Постараюся, — каже Баррі.

І він притискається головою до прохолодної підлоги.

— Наступного разу в нас усе вийде, — каже Гелена. Витягуючи руку, вона обережно знімає МЕГ-мікроскоп.

Поки вона застібає ремінь шолома на підборідді, Баррі з останніх сил витріщається на коридор, розуміючи, що, коли прийде Слейд, він не зможе його зупинити. Він навіть пістолет не має сил підняти.

Нарешті у свідомість Баррі просочуються хибні спогади про його смерть в останній реальності.

Двері ліфта тихо відчиняються при вході до пентхауса Слейда.

Слейд у своїй доглянутій вітальні, де повно вікон, стоїть, наставивши револьвер на кабіну ліфта.

Баррі думає: «Ах ти ж сука! Він знав».

Спалах світла без звуку.

І потому — ніщота.

У передсмертному тумані Баррі з останніх сил востаннє зазирає в лабораторію та бачить, як Гелена зриває светр, стягує джинси та залазить у деприваційну капсулу.

* * *

Баррі біжить коридором. З носа юшить кров, у голові гуде. Біль від пострілу в попередній реальності зник, і натомість з’явилися спогади з нової часолінії.

Він і Гелена вийшли з номера 825.

Вийшли з ліфта на сімнадцятому поверсі та рушили до лабораторії іншим шляхом, щоб захопити зненацька Чжи Уна та Слейда, коли ті вийдуть з ліфта.

Але замість цього наскочили на Серґея та змарнували цілу купу часу.

Тепер вони несуться до лабораторії.

Баррі витирає кров з носа та кліпає, намагаючись розігнати солону їдь поту.

Обігнувши ріг, вони швидко підходять до лабораторії. Гелена відчиняє двері пострілом із дробовика. Баррі вдирається перший.

Гримлять два постріли — кулі проносяться менш ніж за фут від голови. Баррі з подивом зазначає, що стріляв тип, якого він бачив, коли повернувся у спогад одинадцятирічної давності.

Маркус Слейд стоїть футів за двадцять, біля термінала, — біла майка, сірі шорти, ніби щойно з тренажерного залу. Темне, мокре від поту хвилясте волосся, закинуте назад.

В руках у нього револьвер із полірованої сталі, в очах — стовідсоткове впізнання Баррі.

Детектив всаджує кулю йому в праве плече.

Слейд задкує до панелей, випускає револьвер з рук та осідає на підлогу.

Гелена підлітає до капсули, щосили тягне донизу аварійний важіль.

Коли Баррі добігає до капсули, люк уже відчинено. Чжи Ун бовтається в солоній воді, щодуху намагаючись висмикнути катетер з лівого передпліччя.

Баррі вкладає «глок» у кобуру, витягує Чжи Уна з теплої води та жбурляє якомога далі.

Чжи Ун б’ється об підлогу і, не зводячи очей з Баррі та Гелени, стає навкарачки.

З його голого тіла на кахлі стікає вода. Футів за вісім від нього лежить револьвер Слейда. Чжи Ун кидається до нього, але Баррі готовий до цього.

Він стріляє у Чжи Уна, і майже одночасно з ним Гелена розряджає в того дробовик.

Сила пострілів відкидає чоловіка до стіни, з розпанаханих грудей витікає кров, а разом із нею — життя.

Баррі з пістолетом напоготові обережно рушає до пораненого.

Та, поки він підходить, Чжи Ун вже помирає — в осклілому погляді застигла порожнеча смерті.

Гелена

7 листопада 2018 року

Тримати Слейда на прицілі дробовика — найкраще відчуття Гелени в її розбитому на череп’я житті.

Вона засовує в кишеню руку, витягує флешку.

— Я зітру цей код до останнього рядочка. Тоді я демонтую крісло, мікроскоп…

— Гелено…

— Зараз я говорю! Після них — стимулятори. Все-все обладнання і все програмне забезпечення в цій будівлі. Зроблю так, ніби крісла не було ніколи.

Слейд спирається на підставку термінала, в очах біль.

— …скільки часу, еге ж?

— Для мене — тринадцять років, — каже Гелена. — А для вас?

Слейд неначе замислюється над її запитанням. Тим часом Баррі підходить до нього та ногою відкидає револьвер в інший кінець приміщення.

— Хто його знає? — озивається нарешті Слейд. — Коли ви розчинилися в повітрі, зникнувши з моєї платформи, — першокласна робота, до речі, я так і не зрозумів, як саме це вам вдалося, — у мене пішли роки на те, щоб наново створити крісло. Але відтоді я прожив стільки життів, що ви собі навіть уявити не можете.

— І чим же ви займалися в тих життях? — цікавиться Гелена.

— Здебільшого я просто тихо намагався розібратися, хто я, ким можу стати — в різних місцях і з різними людьми. Щоправда, деякі життя були… не дуже тихі. А в цій, останній часолінії з’ясувалося, що я більше не можу досягнути потрібної кількості синапсів, щоб записати власний спогад. Надто багато мандрів було в мене. Моя свідомість переповнена життями. Переповнена досвідом. І ось вона вже починає розсипатися. Цілих життєвих ліній я вже зовсім не згадаю, від них залишилися тільки уривчасті спогади. Готель — не перше, що я створив. Це лебедина пісня. Я збудував його, щоб інші мали змогу відчути міць того, що є (і назавжди залишиться) твоїм творінням.

Слейд робить натужний вдих і дивиться на Баррі, а Гелена відзначає подумки, що в його очах, навіть крізь явний біль, проступає непроста глибина людини, яка жила дуже довго.

— Гарний спосіб віддячити тому, хто повернув тобі рідну дочку, — докірливо говорить Слейд.

— Вона знову мертва, козел ти недороблений! Шок від спогаду про власну смерть, та ще й учорашня будівля — от вона й зірвалася.

— Мені шкода, що так сталося.

— Своїм кріслом ти тільки все руйнуєш.

— Угу, — киває Слейд, — попервах будь-який прогрес — це руйнування. Індустріальна доба принесла світу дві війни. А Homo sapiens витіснив неандертальця. Невже ти хочеш