Читати книгу - "Яром–долиною…, Станіслав Володимірович Телняк"

Места став правити султан Магомет. І от Єлена була однією з його дружин, а Ях’я — одним із синів. Спочатку Магомет любив Єлену, любив і Ях’ю, а потім розлюбив їх і вислав жити у Трапезонт. Ось там Єлена і взяла мене у служниці… Працювала я там кілька років, жилось мені добре, чого ж там, Єлена була доброю жінкою, ласкавою. А потім помер султан Магомет, його місце на троні зайняв старший син — отже, всіх інших синів султана, в тім числі й Ях’ю, треба було знищити. А Єлена оголосила, що Ях’я помер од віспи. А потім найняла корабель і разом з Ях’єю та ще двома людьми втекла з Трапезонта… Отож тоді й почалося! Приїхали люди з таємної дефтерхани Баба-Алі — що це таке, ви, Ганю-киз, не знаєте, та й знати не треба, приїхали ці люди й давай усіх мучити та допитувати. Опинилася і я в зіндані — так по-нашому в’язницю називають, — вночі плачу від нагайок, а вдень допитують: що ти про це знаєш? А що я знала? Нічого! Тільки плакала та Ях’ю з Єленою кляла… Дуже мене тоді побили — і знову в зіндан. Думала: може, ліпше повіситися, ніж завтрашні муки терпіти?.. І зібралась була зробити отаке. Так щось зупинило, відклала на годину… А через півгодини розчинили двері зіндану — козаки налетіли на Трапезонт! Визволили й мене з кількастами невольників та невольниць — та й повезли на Україну. А на Україні батько пана Сондецького купив мене, та й стала я в Сондецьких служницею… Тепер ось панові Єжи служу вірою і правдою…

— Ви так і лишилися магометанкою?

— Так і лишилася… Може б, якби виходила заміж за християнина, то й поміняла віру, але ніхто не взяв мене в жони… Та й не хотіла я кидати панів Сондецьких…

Неохоче розповідала Фатьма свою історію. Бібігуль слухала і думала: не виручить мене ця жінка, не піде на зраду свого господаря. Справді ж бо: виручити з неволі переяславку Ганю означає зрадити свого благодітеля пана Сондецького, родині яких Фатьма служить уже понад три десятиріччя!

— Ви не захочете мені допомогти, Фатьмо-ханим, — сказала Бібігуль.

— Чому ж?.. Я буду вас, Ганю-киз, переконувати в тім, що найліпше для вас — вийти заміж за пана коронного стражника. Це — велика, це просто-таки величезна честь для вас, Ганю-киз. Ви, проста дівчина, станете господинею цього великого краю, а потім, може, і всієї України, ви будете у Варшаві, Кракові, у Римі…

— Це вже я чула з вуст пана коронного стражника… Я хотіла б, аби ви, Фатьмо-ханим, допомогли мені інше.

— Як же?

— Як?.. Ну, уявіть собі, що ваша дитина, ну, наприклад, не Ганя, а, скажімо, якась Галія чи Бібігуль, опинилася в такій-от фортеці! І їй треба втекти чи просто передати звісточку на волю…

— Навіщо тій Бібігуль утікати? Їй випадає таке щастя: вийти заміж за такого поважного чоловіка! Куди їй утікати? Я так думаю: багато хто б у Туреччині вважав щастям стати навіть не дружиною, а простою наложницею такого значного пана… А ви, Ганю-киз, таке кажете!..

— А якщо б у вашої доньки та був коханий хлопець?

— Я сказала би своїй доньці: махни рукою на свого Ахмета чи Селіма, а йди заміж за такого великого начальника, як пан Сондецький…

Уже зовсім стемніло надворі… Якщо хтось човном плине по Дніпру, то він, певне, бачить із ріки, як у замковій вежі світиться верхнє вікно. Певне, бачить він і думає: хто ж то там такий ніяк заснути не хоче?..

— Отже, Фатьмо-ханим, ви мене не виручите…

— Ні, Ганю-киз, не виручу… Бо ви, Ганю-киз, іще дитина і не знаєте, з якого боку сходить оте сонце, що люди звуть його щастям…

Розділ четвертий,

у якому оповідається про те, як брацлавський хорунжий продовжував вельми люб’язну дипломатичну бесіду і як допомагали йому при цім реєстрові козаки Ляскало й Цабекало

Над стародавнім Брацлавом уже буяло розкішне літо. Хлопи знову ж таки вовтузилися на полях та на вгородах, у пишнолистих садах уже давно відцвіли морелі, яблуні, груші, вишні і сливи, і тепер вони дозрівали; у кущах, під стріхами цвірінчали писклята, уже висиджені в цьому році, а деякі з них уже виглядали, щоб спробувати себе на крилятах; уже й рябі свині ходили зі своїми поросятами, риючись за хлівами, а то й на вгород пролазячи; і корови вечорами приходили з паші, гордовито несучи повні молока вим’я; і риби вже в Бузі відметали ікру і тепер безтурботнилися у воді, нагулювали м’ясо, вихлюпували своїми хвостами по водяній гладіні; і старезні діди, розігрівшись на літньому сонечку, дивилися на цюю всю благодать і думали: ех, і чого воно, життя, усе-таки таке коротке?!

Уже буяло розкішне літо, а регімент під командуванням брацлавського хорунжого пана Стефана Хмелецького усе марширував та марширував лівим берегом Бугу, і вечорами суворі військові команди перебивалися кумкотом жаб.

А на правому боці пересувалася то на північ, то на південь орда під командуванням найхоробрішого з найхоробріших Бекіра-баші — і ніяк не могла знайти місцини, години й хвилини, щоб, не порушуючи мирного договору, опинитися на землі Речі Посполитої…

Щодня і поночі орду Бекіра-баші турбували козаки з нереєстрового регіменту під командуванням Андрія Закривидороги, оті шайтанові двадцять сотень розбишак, які й воювати не лізли, і спати не давали Бекірові-баші…

Не давала спокійно спати Бекірові-баші ще одна не вельми приємна обставина: ось уже котрий тиждень їхнього марширування минає на берегах цієї противної річки, а й досі не пристали до берегів Чорного моря оті давно обіцяні галери з будівельними матеріалами, з гарматами, ґратами, залізними драбинами, скобами та іншим добром для спорудження фортець. Крім усього отого залізного та кам’яного добра, не завадили б і додаткові тисячі хоробрих воїнів султана, а також майстрів будування укріплень. Всього цього не було — і Бекірові-баші почали снитися сни: величезна армада галер плине хвилями Чорного моря, хоробрі капудани дивляться в зірні труби, і раптом у скельцях зірних труб бачать щось подібне до хмари сарани, яка опустилася на морські хвилі… Далі доводця турецького війська прокидався і вже не хотів заплющувати очей, бо знав, що воістину побачить не сарану, а козацькі чайки, які з усіх боків ідуть на непереможну турецьку армаду…

З кожним днем ставало зрозуміліше, що галери перехоплені козаками й потоплені. А якщо це так, то навіщо тоді Бекірові-баші з усім його військом тинятися отут, біля Бугу? Як він