Читати книгу - "Яром–долиною…, Станіслав Володимірович Телняк"

Якось серед ночі, коли у степу знову залунали постріли і крики (козаки в черговий раз не давали спати військові Бекіра-баші!), великий доводця покликав до себе в намет премудрого мімара Ісмаїла. Слава Аллахові, що Бекір узяв його з собою, а не чекав, доки той прибуде з галерами! — а то б не було з ким говорити!

Мімар Ісмаїл був невеличким чоловічком з великою, проте, головою. Він цілими днями спав, а коли не спав, то думав. Його не обходили ніякі дипломатичні тонкощі оцього кількатижневого топтання біля гяурської річки на ймення Буг (а дехто зве її навіть Богом, що по-уруському означає не мало не багато — Аллах!), його турбувало вимушене безробіття. Кілька разів він запитував у Бекіра-баші, коли ж, нарешті, можна розпочинати будівництво, — але той не відповідав, — і тому премудрий Ісмаїл віддавався роздумам і спанню…

І от сьогодні вночі його розбудили і привели до самого Бекіра-баші.

Бекір сидів невиспаний і злий. Йому не хотілося пити шербету, йому не хотілося розважатися у своєму похідному гаремі — йому хотілося напитися вина чи гяурської горілки під назвою «оковита» і рубати голови направо й наліво. Ось хоча б і цьому премудрому мімарові…

Бекір показав Ісмаїлові на пуфик, і той, уклонившись іще раз, сів. Сів, ушнипився своїми сонними очима в полководця.

— Думаю, — промовив полководець, дивлячись кудись убік, — що галери з потрібними нам усім вантажами й людьми не прибудуть. Думаю, що гяурам удалося їх перехопити і знищити.

— Дозвольте запитати премудрого і прехороброго Бекіра-баші: до вас прибув гінець із такою вістю?

— Якби прибув гінець із такою вістю, то я би з насолодою відрубав йому голову і прикрасив нею мій скромний дастархан.

Мімар іще раз обдивився обрус, на якому стояли напої й наїдки, але улюбленої прикраси полководців не здрів. Отже, гінця не було…

— Ці гяури навіть гінця не залишили…

Мімар не мав у душі якихось мудрих слів на такий випадок: він думав про інше — як побудувати фортецю Амурат-Кермен. А те, що фортецю побудувати необхідно, в цьому не сумнівалися ні Бекір, ні Ісмаїл. Ні тому, ні другому не хотілося ставати прикрасою на дастархані великого хондкара.

— Ми можемо побудувати фортецю без того, що потопилося в морі? — прямо запитав Бекір.

— Найхоробріший трохи не так поставив переді мною запитання. Я би запитав так: чи можемо ми дістати отут, на дикій землі, каміння, залізні та мідні вироби, гармати?

— Ну, гаразд, хай питання ставиться в такий спосіб. І що?

— Каміння й залізні та мідні вироби нам можуть привезти з заходу — з молдавської землі. Тільки хай вони не баряться…

— А гармати?

— А гармати нехай познімають зі своїх батур і привезуть сюди!

— А як же тоді з тими фортецями, з молдавськими?

— А це нас не стосується! Баба-Алі дав нам наказ: побудувати фортеці — Амурат-Кермен та інші! Ми їх побудуємо! А що там з гарматами на інших фортецях — ніхто й не спитає… Поки що…

— А потім?

— Нехай великий Аллах дасть нам дожити до «потім»! А потім переможців ніхто не судитиме. Після того як дають шовковий халат з самого султанського плеча, голови не знімають…

Бекірові-баші подумалося, що він надто мало знав цього мімара. Не такий уже він простий. І справді, каже досить мудрі речі, шкода буде, якщо така голова згодиться тільки на прикрашання султанського дастархану. Бекір хотів подумати ще про щось таке миле і приємне для мімара, та Ісмаїл, блиснувши очима, рішуче сказав:

— Але для цього треба негайно перейти Буг, прибути на місце робіт. Це — одне. А друге — негайно доставити на місце робіт каміння, вапно, три тисячі робітників. Це — тільки на спорудження Амурат-Кермена!..

Ти диви! Цей пуголовок, якого ледве-ледве можна роздивитися в його халаті, уже командує!..

Але, зрештою, він каже істину. Для того щоб збудувати Амурат-Кермен, треба перейти Буг. Аллах милостивий, Аллах здатен на будь-яке диво, але навряд чи захоче він сам будувати для Бекіра-баші фортецю на не зайнятій ним території.

— А скільки всього робітників потрібно, щоб побудувати й інші фортеці?

— Ще — десять тисяч. І то — найліпших робітників і майстрів.

— А вони в цих землях є?

— Саме звідси ми беремо найліпших майстрів для спорудження найкрасивіших будівель Османської імперії. Я би взяв десять тисяч майстрів та робітників з України та Богданії — і…

— З України — не вийде… Візьмемо з Богданії та Монтенії.

— Але для цього треба негайно бути на місці. Я ще повинен обдивитися місцевість, знайти виходи гірських порід, вибрати найліпші грунти, щоб вони не повзли чи не осідали. На це теж треба час.

— Скільки часу?

Мімар Ісмаїл зволив собі замислитися. Він знав, що Бекірові-баші надто припікає з термінами, і тому він догідливо помовчить, аби не заважати премудрому мімарові перебрати всі варіанти.

— Шість-сім днів. І сотню помічників.

— Чудово, — мусив погодитися Бекір. Він тут же подумки підрахував, що в разі успішного переходу через Буг на доставку робітників, на спорядження обозів з камінням та вапном піде щонайменше тиждень. — Чудово! — повторив доводця турецької армії. — Готуйся до великої роботи!

— Тільки, — повторив Ісмаїл, — не треба баритися. Час минає. А фортеці Аллах сам для забарників не будуватиме!..

— Все, — пролунало з вуст Бекіра-баші. — Сьогодні підемо через цю гяурську річку.

Мехтодь Цабекало та Яким Ляскало уже не один день не спускали своїх очей з шатра Бекіра-баші. Розмістившись на протилежному боці Бугу на горі, вони вирили там собі землянку і, узброївшись двома зірними трубами, вивчали турецький табір з усіма його особливостями. Вони давно вже роздивилися, де чий намет, хто куди поспішає, вони вже навіть угадували, з яким настроєм бігає до Бекіра-баші начальник його розвідки, вони, навіть не чувши наказів, навчилися розгадувати, яке розпорядження дав Бекір кіннотникам, піхоті чи гармашам, вони навіть знали, коли має зайти до доводці харем-агаси і коли сам доводця піде розважитися до своїх красунь…

Сьогодні вже вночі Цабекало й Ляскало побачили, що в турецькому таборі щось має відбутися — не таке, як раніше. По-перше, про щось довго мудрував Бекір із мімаром, по-друге, після бесіди з мімаром до шатра було викликано усіх начальників усіх підрозділів, по-третє, на захід було післано кільканадцять вершників — не інакше як із спішними розпорядженнями.

— Мехтодю, — сказав Ляскало Цабекалові, — я так думаю, що сьогодні вони свого офіціра на переговори з Потенгою не пошлють.

— Еге ж, Якиме, —