Читати книгу - "Коефіцієнт надійності, Леся Найденко"

Олівер

Роздягальня завжди наповнена шумом: хтось жартує, хтось голосно переказує останні новини, інший налаштовує музику на портативній колонці, звук з якої миттєво заповнює простір басами. Зазвичай мені подобається цей хаос, він — моє звичне середовище. Але сьогодні кожен звук ріже вуха, наче грубе скреготіння ножем по склу.

Я скидаю шолом на підлогу й намагаюся розібратися зі щитками. Біль у плечі палить настільки, що кожен рух віддається у тілі, мов удар шокером. Хочеться просто кинути це все, зняти форму, впасти на холодну підлогу й не рухатися. Але тут я не можу собі цього дозволити. Поруч хлопці — ані натяку на слабкість, жодного шансу здатися.

— Маккею, підеш з нами у клуб? — питає один із форвардів, Гарднер, поплескуючи мене по спині. 

— Ні.

— Очевидно, у нього важливіші плани, — кидає Купер. — Маю на увазі тренерську доньку…

Згадка про Алісу з чужих вуст, ще й в такому тоні, змушує мене кипіти. Я вириваю з його рук рушник та кидаю на лаву. 

— Замовкни, Купере! Це тебе не стосується.

Тиша різко обриває загальні веселощі. Усі погляди розвертаються до мене.

— Чуваче, тобі що, шайба в голову прилетіла? — кидає Гарднер, ображено стиснувши губи.

— Та ні, але якщо ти не заткнешся, то вона може прилетіти тобі, — гарчу я, навіть не дивлячись у його бік.

Напруження росте. Гарднер рвучко встає й підходить ближче, його руки стискаються у кулаки.

— Не зрозумів. Ти проблем шукаєш? Бо я … — починає він, але не встигає закінчити.

— Гей, ви що, справді зараз вирішили побитися через дурниці? — голос Хантера розриває повітря. Він встає між нами, впираючись руками в боки. Миротворець бісів. — Охолоньте, хлопці. Тренер сьогодні був задоволений, менеджер вже забронював квитки до Ванкуверу. Чудовий день! Навіщо все псувати?

— Скажи це Маккею, — обурено відповідає Гарднер. — У нього, очевидно, напад зіркової хвороби.

— Із цим я сам розберусь, — спокійно каже Хантер, кидаючи мені такий погляд, від якого хочеться випаруватися. — Йдіть, розважайтесь, мужики, поки клуб не зачинився. Я скоро приєднаюсь.

Гарднер бурчить щось собі під ніс і відступає. Інші хлопці повертаються до своїх справ, але напруга залишається. Я сиджу на лаві, мов олов’яний солдатик, стискаючи зуби так міцно, що щелепи болять більше, ніж плече.

Хантер сідає поруч, протираючи рушником обличчя.

— Ну, нервозний ти наш, хочеш пояснити, що це було? — каже, нахиляючись ближче, щоб його голос почув тільки я.

— Нічого, — відповідаю, нахилившись, щоб зняти захист. — Просто втомився.

— Не схоже. Ти нормально почуваєшся? — його погляд проникає крізь мене.

— Так, нормально.

— Ти давно не з’являвся у реабілітолога. Краще не пропускати сеанси… Особливо перед поїздкою. 

— Я сам розберуся, — мій голос виривається різкіше, ніж планувалося. — Не набридай.

Хантер деякий час мовчить. У його очах блискають дві протилежні емоції: розуміння й злість.

— Гаразд, брате, — зрештою каже він. — Роби, що хочеш. Головне, на людях не зривайся… Точно не підеш з нами у клуб?

— Ні, я краще додому. 

— Як знаєш. 

Коли хлопці розбрідаються у своїх справах, я змушую себе прийняти душ та переодягнутися. Насилу підіймаю сумку з амуніцією, навіть ця буденна дія дається мені, наче подвиг. Виходжу на вулицю. Нічний Фростгейт здається тихим і порожнім. Лише слабке мерехтіння ліхтарів розрізає густий зимовий морок. Пронизливий вітер відразу дає мені ляпаса, забивається під куртку й ковзає по шкірі, підсилюючи загальний дискомфорт. Але я навіть не думаю застібатися. Нехай холод проникає глибше, прокрадається до кісток — він принаймні відволікає від болю, який розриває мене зсередини.

Мої кроки мимоволі уповільнюються, думки навалюються одна на одну, як лавина. Ні, у мене проблеми не лише з плечем, але й з гордістю, впевненістю у своїх силах і відчуттям контролю над власним життям. Я за крок від мрії, але зараз здається, що все це може розсипатися, як кришталь від найменшого удару. А що далі? Що, як я таки облажаюся? У мене навіть немає запасного плану…

Я зупиняюся біля машини, глибоко вдихаючи холодне повітря. Серце калатає в грудях. Якщо я поділюся своїми страхами з Хантером, він лише скаже: «розслабся, все буде нормально», і я, очевидно, захочу тріснути його по голові. Він не зрозуміє. Ніхто не зрозуміє мене.

Ніхто, крім... Аліси.

Її образ спливає в голові: тепла посмішка, яка змушує танути найміцніший лід. Її голос, що здатен заспокоїти так, як не зможе жоден мотивуючий монолог. Аліса — єдина людина, яку я насправді зараз потребую.

Відчиняю двері машини й сідаю за кермо. Запускаю двигун, чую, як він гуде, немов обіцяючи, що донесе мене туди, куди я так прагну. Зачекавши кілька хвилин, я натискаю на газ, і автомобіль плавно рушає з місця.