Читати книгу - "Шепіт забутих доріг, Мора Мюррей"

Я прокинулась стискаючи рукою брошуру, немов Саноцький карабін. Інша ж рука була надійно притиснута до Аліси, яка обплела мене мов лоза дерево. Сестра ще спала, і я хотіла встати не порушивши її сон. 

В щілину між фіранками пробивалися сонячні промені. Уві сні я так міцно стиснула зуби, що вони трохи поболювали.

Обережно виплутуючись з хватки Аліси, я звісилась з ліжка і заглянула під нього, підсвічуючи телефоном, однак нічого крім чистої підлоги я не знайшла. Тільки після цього я ризикнула встати, остаточно розбудивши сестру. Через нічні сльози її очі зараз виглядали як дві сливи, і якби я не знала що стало причиною, подумала б що це якась інфекція. 

- Ти як? - я першою порушила тишу. - Хоч трішки виспалась? 

- Я хочу забратися звідси, негайно. - сказала Аліса потираючи очі. - Я хочу до мами…

Вперше, поки ми тут, я побачила наскільки добре весь цей час трималася Аліса, і наскільки цей нічний візит її зламав. 

- Знаю, я теж. - відповіла я без тіні лукавства. - Тому ми маємо збиратись, більше тут залишатися не можна. Але спершу треба поїсти, і зібрати припаси. 

Я розсунула штори, впускаючи сонячне світло, і вимикала світло в усіх кімнатах співаючи при цьому одну з пісень Воплі Відоплясова. Дякую Олегу Скрипці. 

Холодильник мовчав, і я, злякавшись настільки, що негайно сама замовкла, притислась до нього вухом, щоб переконатися, що він все ще працює. 

Тиша порожнього будинку навалилась на мене і вмить повернула всі страхи, від чого співати мені розхотілось. 

Тим часом Аліса підійшла до маминих дверей і прошепотіла в щілину: “Мам, я люблю тебе! Повертайся скоріше.” Ледь не заплакавши, вона одразу ж спинила себе, помітивши, що я спостерігаю за нею.

- Збираємось в похід? - вдавано весело сказала сестра.  

Ніколи раніше ми не ходили в походи та не ночували в лісі. Але все колись буває вперше. 

Висипавши все зі своєї сумки на ліжко я закинула назад тільки манікюрні ножниці та олівець. Сестра гриміла шафками на кухні, і знайшла стару металеву фляжку, яка всередині пахла чимось дивним та затхлим. Гарно промивши її всередині та ззовні Аліса налила туди кип'яченої води. Нарізавши цілу хлібину на бутерброди з сосисками, я завернула їх в фольгу, як завжди робила мама. В сумку полетіли чотири упаковки паперових серветок і засіб від комарів та кліщів. І згорнута в моток червона стрічка. І сірники. Аліса пропонувала взяти ніж, однак я не можу уявити, що зможу когось поранити ножем, навіть для самозахисту. А от для гілок треба скоріше сокира, ніж кухонний ніж, яким ми ледь перерізали мотузку. 

Зошит діда Всеволода я запхнула поруч з бутербродами. Мамин красивий капелюх, який радше годився для відпочинку на березі моря, а не в покинутих лісах я вирішила не брати. Звісно, небезпека підчепити кліщів була більш реальна ніж все потойбічне і незрозуміле, що трапилося з нами останнім часом, тому я без будь-якої гидливості стягла з комода господарську лляну серветку і пов'язала на голову на манер хустки. Аліса вирішила одягти свою оранжеву кепку, мотивуючи це тим, що так у неї буде менше шансів загубитись серед зелені лісу. 

А мама пішла без капелюха і не обробивши себе спреєм від комах. Мама, яка завжди надавала цьому такого великого значення…

Я довго стояла навпроти іконки, вдивляючись у потемніле обличчя і відчуваючи дивні почуття.

Наші батьки ніколи не були надто релігійними. Ніхто з нас не носив хрестиків, хоча всі були хрещені, і вдома не було ні розп'яття, ні ікон, ні Біблії. У той же час завжди влаштовували різдвяний стіл, на Великдень святили паски та яйця. Я, як і Аліса, не знала молитов і взагалі до маминого зникнення не замислювалася про це.

У пам'яті раз у раз спливали всі прочитані мною історії про тих, що заблукали в лісі, про нечисту силу і про інопланетян (останні раніше сприймалися тільки як безглузді казки, тепер мені було зовсім не до сміху). Страшних історій згадувалося набагато більше. Навіщо я захоплювалася всякими страшилками, навіщо зачитувалась містикою у різних пабліках? Тоді мені було не страшно, хіба трохи. Але я ж ніколи і подумати не могла, що стану героїнею одного з жахів.

І одночасно з цим забобонним страхом голос розуму намагався втлумачити мені, що поки що нічого особливо страшного не сталося. Так, мама пішла. Так, місцеві жителі поводяться дивно і підтримують всі ці забобони і страшилки. Але мама доросла людина, і вона може...

- Вона може збожеволіти! – раптом сказав мені неприємний голос у голові. – І місцеві – також дорослі. І вони теж усі психи. Або насправді це ти з'їхала з котушок. Через спеку. І тепер лежиш десь у психлікарні під крапельницею і мариш!

І знову мене накрив липкий страх, через який я негайно впала духом. Вся рішучість відразу зникла, і довелося кілька разів вмиватися холодною водою, щоб трохи прийти до тями. Навіть якщо я лежу і марю, безглуздо впадати у відчай, бо все одно нічого цим не зміниш. Треба йти та з'ясовувати правду. І рятувати маму та нас. Нехай навіть у паралельній реальності.

Ми пройшли повз інтернет-яблуню, і я підняла пару впалих яблук та поклала в сумку. Їхній стиглий, солодкий аромат був радісним літом і безтурботним відпочинком, тим, чого у нас не було.

Надихавшись, я досить бадьоро дійшла до хвіртки, відчиненої мамою навстіж, ступила на ледве видиму серед трави доріжку і за звичкою закрила хвіртку за Алісою.

На цьому моя рішучість закінчилась. 

Перед нами простягався ліс, густий, зелений, що ледь шепоче листям під легким теплим вітерцем. Він зовсім не виглядав зловісним. Навпаки, в яскравих сонячних променях вся ця рослинність наче манила під в свою тінь, обіцяючи приємну прохолоду.

Повз нас, діловито пролетів джміль розміром з кулак, і я трохи заспокоїлася. Приготувала стрічку і, глибоко вдихнувши пряне трав'яне повітря, рішуче рушила вперед. Аліса, крок в крок слідувала за мною, ніби я була її власним навігатором. 

А потім раптом зрозуміла, що залишила лом на кухні. Це було дуже безглуздо з мого боку. Звичайно, не дуже зручно бродити лісом з важкою залізякою, але цей брухт надавав мені впевненості.