Читати книгу - "Полин і чебрець, Шаграй Наталія"

Але попри шалений початок дня, до вечері ми доживаємо у відносному мирі. Сонька озвучила своє пробудження криком і Ян побіг до малечі. А я доробила усе заплановане й навіть вийшла на вулицю каву випити.

   Воно коли на дворі стає тепленько, то тягне туди зі страшною силою. Побродила квітничками. Усі рослинки відчувши тепло пішли в ріст. Гіацинти, ряст, нарциси, примули, обрієта, шиловидний флокс, іберіс, форзиція. Та очей не відвести. І як себе спинити, щоб у квітнику знову не з’явився хтось новенький? Бо ж диплоїдні сливи я купила. Якщо вірити продавцям, то мене чекає абрикос-слива та якийсь сливово-вишневий гібрид. Не усі мої розширення горизонтів в сторону новинок були вдалі. Мушмула й досі залишилася незрозуміла для мене. Ще у мене не вийшло з ківі, актинідією, хурмою та інжиром. І добре, що я спинилася. Бо садочок уже й так тріщав по швах.

   Тепер є друга проблема, а що робити з отим усім урожаєм? Порічка, аґрус, жимолость, ожина, малина, полуниця, смородина усе добросовісно родило, а потім довго стояло в мене в банках. Бо чого? Бо з’їсти все у мене не було сил. І моя тяга до експериментів теж не бачила ні кінця ні краю. Варення з кабачка? Та запросто. З гарбуза? Ой, яке цікаве вийшло. Заколотити мікс з усього? Гм, а нічого так. Правду кажуть, в українців завжди є проблеми: немає врожаю – горе, є врожай – ще більш горе. Добре ще, що волонтери виручають і забирають моє любовно накручене. Ех! Життя…життя…

    Наша вечірня прогулянка вийшла теж навіть дуже спокійною. Я тримала Соньку, Ян Рекса. Рекс пробував поганятися за вороною, але Ян пригальмував усі його спроби. От вона ситуація, коли вага має значення. Вечеря усім, купання вибраним, сон для малечі й день можна вважати прожитим.

  І наступає мій найулюбленіший час. Час, коли турботи дня ховаються у сутінках ночі, коли крило темряви розкриває свої м'які обійми, коли мерехтливі зірки, немов діаманти, розсипаються по оксамитовому небу, а місяць, мов срібний човен, пливе у безмежному океані ночі. Час, коли тиша стає гучнішою за будь-які слова, а думки, мов нічні метелики, кружляють у голові, шукаючи відповіді на вічні запитання. Коли тіні танцюють на стінах, розповідаючи свої таємничі історії, а вітер шепоче колискові, заспокоюючи втомлену душу. Час, коли світ занурюється у глибокий сон, а я залишаюся наодинці з ніччю, щоб помріяти, подумати й просто насолодитися цим магічним моментом.

  Під заколисуючий спокій я хлюпнула собі трішки вина й з келихом в руках вмостилася за столом на кухні. Поряд мене вляглися Рекс і Марсік, одному коту не сиділося й він ницявся в пошуку ідей для диверсії.

   Скривила носа, спостерігаючи за активністю кота. Й коли в ньому вже та батарейка сяде? У мене вже сил на це дивитися нема, не те що реагувати. Зітхнула, покрутила в руках келих. Прозора рідина повільно скочувалася по стінці келиха. Майже як і моє життя, біжить кудись собі…А куди? І чого так швидко? Я щось вже не встигаю. Стільки подій, що просто морально я їх не наздоганяю. Я якось втратила усі свої орієнтири, але успішно вдаю, що в оцьому ось маленькому світі в мене все гаразд.

    Я вже гадала, що мене, розбалувану триндицем, уже не так то й легко здивувати. Але…але я вражаюсь. Потім злюсь. І так по колу. Боже, як же важко бути жінкою…то ти когось кохаєш, то плачеш, то худнеш, то поправляєшся, то психуєш…

   Хоча, гаразд! Коли ти в Україні, то життя в тебе безперечно ще цікавіше. І інколи  навіть здається, що все втрачено, але ми знову знаходимо сили боротися. Й в тих безвихідних ситуаціях ми робимо неймовірні та дивовижні звершення…

   Й ми пережили ще одну зиму. За вікном весна. І я вже дуже хочу, щоб та весна була такою про яку співає Вакарчук. А поки я сьорбаю вино й намагаюсь пригладити свої здиблені нерви.

—  Можна до тебе приєднатися? – підкрався Ян.

—  Та хто ж тебе зупинить? – посміхнулася я до Яна.

—  Твоє ні? —  запитливо глянув він на мене.

—  Похвально. Але не зараз. Сідай. І про політику ми не будемо говорити. Як і про всі варіації помиральних ям.

—  О, то у нас тематичний вечір? – люб’язно посміхнувся Ян, хлюпнувши й мені трішки вина у келих. – Яка тема?

—  Про одвічне та прекрасне.

—  Що твоя боротьба за ремонт дороги? – посипав червоним перчиком з сіллю Ян на мою відкриту рану.

—  Склала лапки й пішла на дно, —  буркнула. —  А що твоя стоматологія? – не залишилася я в боргу з питанням.

—  В процесі, —  тепер уже він скривився.

—  І як процес? – відкинулася я на спинку куточка.

—  Динамічний.

—  Це те, що ти хотів?

—  Так. А ти чого хотіла? Про що мріяла? – запитав він.

—  У різні періоди про різне, —  задумливо відказала я. —  В дитинстві мріяла мафію очолити…Потім мріяла здійснити кругосвітню подорож. Полетіти в космос на екскурсію. Переїхати жити в Австралію. Працювати на віддаленій роботі з гамака на якомусь екзотичному пляжі. Яскраво мріяла про якийсь маленький метеорит на країну 404. А потім я зрозуміла, що в мене вже є віддалена робота, є рослинки з якими мені подобається возитися і є незаплановані домашні улюбленці. Так, мої мрії крутяться ближче до метеорита…

—  Гм! А ти умієш мріяти… —  розсміявся він. – А чого ти мріяла про мафію, а не там стати принцесою?