Читати книгу - "Полин і чебрець, Шаграй Наталія"

Я зважила його поглядом, перекрутила келих в руці й відчула якусь незриму напругу між нами. Він дивився на мене так, ніби хотів прочитати мої думки. Терпке вино обпекло язик, я зробила ще ковток і перекрутила ще раз свої думки.

—  Бо хотіла мати владу. Не ту владу, яку мають політики чи бізнесмени, а ту, яку мають справжні боси. Владу, яка дозволяє тобі керувати своїм життям, своїми рішеннями, своїми людьми. Владу, яка дозволяє тобі захищати тих, кого ти любиш, і карати тих, хто тобі шкодить. Владу, яка дозволяє тобі змінювати світ на краще, або на гірше…Залежно від того, який у тебе настрій. А що принцеси? Там все нудно. Он, Попелюшка, працює, як проклята, а коли їде на бал, то дебілятко принц навіть не впізнає її без мейку. Аладін, якийсь лацюга, який дорвався до принцеси. Білосніжка прибиральниця у семи гномів. Арієль віддала голос за ноги, ще й принц був не дуже…А бос мафії сама вирішує, як їй жити…

—  Я так розумію, що від твого настрою депресія була в інших…

—  Це життя! – знизала плечима. - А життя – це не тільки про рожевих поні та веселку. Життя – це ще й про темні ночі, холодні вітри та гіркі сльози, —  прикрила я очі й впевнено кивнула своїм словам.

—  Точно! – клацнув він пальцями. – Життя – річ важлива.

Він усміхнувся, але в його очах не було нічого веселого. Це була усмішка хижака, який готується до стрибка.

—  Угу! – кивнула я й відчула, як моє серце починає битися швидше. Я відвела погляд і знову перекрутила келих в руці. – А ти про що мрієш? – перевела я розмову.

—  Про мирне життя. Повернутися назад в Харків. З’їсти чебурек на Палац Спорту. Прогулятися Жасминовим бульваром, парком Горького. Влаштувати пікнік в Саржиному яру…

    І Ян з захватом розпочав перелічувати усі принади свого міста, я видихнула й заховала посмішку за келихом. Ох, ці харків’яни, такі харків’яни. Ти йому слово, а він тобі про харківський рай :  багато лавочок, дуже чистий, класні дороги, безплатні туалети, парки, квіти, фонтани, борщ без квасолі, олів’є без цибулі…А!!!! Ну і це «у Харкові асфальт миють». Ні, ну так Ян нормальний, поки мова не заходить про Харків…

   Й поки слухаю оди його улюбленому місту спостерігаю за ним. За останній час Ян змінився. Він вже точно не нагадував того загиблика, якого я зустріла кілька місяців тому. Здається, він навіть вийшов зі стану румінації. Й, схоже, він вже навіть перестав себе почувати плиткою шоколаду, яку кинули у фондю.

   Його очі більше не були затуманені гіркою скорботою, він ніби прийняв усе, що сталося й відчув, що після болю та втрати знову можна бути цілим та сильним.

   Ця зміна не була миттєва. Це був довгий шлях від розпачу до надії. І тепер, коли кожен новий вдих, приносив не тільки біль, а й відчуття, що життя варте того, щоб його прожити він ніби знову відчув втіху від простих речей — сміху Соньки, тепла сонця на шкірі, аромату ранкової кави. І навіть коли спогади про втрату все ще боліли, вони вже не були єдиним, що визначало його існування.

  Я бачила, як знову з'являється віра в його погляді, як в його рухах знову з'являється впевненість. І в усьому цьому було щось вражаюче: здатність пережити біль, пройти крізь темряву й знову побачити світло. Це було, немов повернення до самого себе після довгої та важкої боротьби.